Щодня на рисові чеки дослідного господарства єдиного в країні Інституту рису, Української академії аграрних наук, розташованого в селі Антонівці Скадовського району, виходить вісім комбайнів. Завдання перед механізаторами одне — вкластися у стислі строки, не допускати втрат.

Так будемо з рисовою кашею чи ні? І яка перспектива галузі? Про це — розмова з керівником унікального наукового закладу, головою всеукраїнської асоціації «виробники рису» кандидатом сільськогосподарських наук Володимиром ДУДЧЕНКОМ.

Володимире Вікторовичу, виноград вродив, овочі порадували, пшениця вивела область в лідери, а що з виробництвом білого зерна?

Нинішній рік для рисівників країни загалом видався не надто вдалим. Весна була прохолодною та ще й затяжною. Через це і сівба, і вегетація рослин, і жнива теж затягнулися. Комбайни вийшли в чеки днів на десять пізніше звичайного. При цьому врожайність в принципі можна вважати задовільною. Дослідне господарство інституту на початок тижня зібрало врожай із 770 гектарів або з половини запланованих площ. Урожайність становить 65—66 центнерів з гектара.

Це більше, ніж у решті рисосіючих регіонів України?

У Криму, де зібрано лише 24 відсотки площ, збирають у середньому по 64 центнери білого зерна, у нашій області — по 65,8, на Одещині жнива лише розгортаються.

Затримка на старті збиральної компанії може призвести до втрат вирощеного...

Не виключено, тим паче, що синоптики обіцяють, що ось-ось підуть дощі. Але були роки, коли жниварі працювали у чеках і до кінця листопада, тому механізатори завжди готові збирати і до початку зими. Рис — культура пізня, і чекати на сприятливі умови не доводиться.

А фронт робіт широкий?

По Україні він становить 27 тисяч гектарів, і якщо збережуться нинішні показники урожайності, то десь 160 тисяч тонн білого зерна буде, переробивши яке країна матиме 97 тисяч тонн рисових круп. Таким чином, вітчизняний ринок рису буде покритий власною продукцією на 55—60 відсотків.

А у майбутньому наша країна може сама повністю забезпечувати потреби у дієтичному продукті?

Не виключаю. Ви ж зважте на те, що у державі збудовано 62 тисячі гектарів рисових систем. Щоправда, 4 тисячі з них уже безнадійно втрачені. Але за умови правильної і науково обгрунтованої системи сівозмін, а також урегулювання стосунків між виробниками і власниками земельних паїв можна щороку засівати 30—33 тисячі гектарів рисових чеків. Якщо при цьому забезпечити урожайність по 70 центнерів з гектара, то забезпеченість власним рисом сягне 90 відсотків.

Сім тонн — це межа?

Ні, бо можна брати й по вісім. Цієї урожайності в окремі роки окремі господарства досягали. Зверну увагу і на те, що в останні роки наш інститут активно втілює програму створення високоурожайних гібридів цінної продовольчої культури. Співпрацюємо з єгипетськими колегами, які досягли у цьому напрямі вагомих успіхів. Висіваючи гібридний рис на десятках тисяч гектарів, тамтешні рисівники одержують по 12 тонн білого зерна з гектара. Безумовно, умови вирощування рису в Єгипті набагато сприятливіші, ніж у нас, але вийти на десятитонні збори з гектара вітчизняні рисівники можуть.

Шлях до таких показників, мабуть, тривалий?

У Єгипті до високих урожаїв йшли майже півтора десятка років. Одначе завдяки творчій науковій співпраці з іноземними колегами ми можемо цю часову відстань скоротити вдвоє.

А традиційна селекція?

Без неї не обійтися. Продовжуємо створювати вітчизняні високоурожайні сорти традиційного типу, які забезпечують високу якість зерна, відтак — і круп. Ці сорти (наприклад, Адмірал, Онтаріо, Віконт) у дослідах нинішнього року показують урожайність до 10,5 тонни з гектара. Безумовно, при виході на широкі посівні площі врожайність дещо зменшиться, але не набагато.

Повернемося до рисових чеків. їх все- таки можна відновити чи вони для країни безнадійно втрачені?

Як сказати... Відновлювати чеки (планування і вирівнювання площ, будівництво підвідних каналів), зважаючи на велетенські обсяги земляних робіт, дуже дорого. Це одне. Друге: відновлювати рисосіяння у безпосередній близькості до курортних зон Чорного моря просто недоречно. Тому мову про відновлення, мабуть, вести зайве. Хоча...

Ми нещодавно взяли участь у роботі міжнародного консорціуму, присвяченого вирощуванню рису в зонах з помірним кліматом. До речі, на ньому Україну в особі нашого інституту прийняли до цієї організації, яка об'єднує два десятки країн.

На консорціумі ми доповідали про стан рисівництва у нашій державі. І ви знаєте, про що нас запитали? Про те, чому українці, маючи в державі таку потужну меліоративну споруду, як Північнокримський канал, так мало сіють рису. В тій же Італії можливості куди скромніші, а рисівництво там — одна з провідних галузей. І площі сільгоспугідь під рисом становлять 200 тисяч гектарів.

Десь читав, що, будуючи Північно- кримський канал, наша держава планувала мати чеків удвічі більше, ніж має їх нинішня Італія. Чи не так?

—Так, це правда. І нині, коли економічне становище у державі непросте, рисівники більше розраховують на іноземних інвесторів. А таке зацікавлення вони проявляють, оскільки споживання рису у світі не скорочується, а якість води для його виробництва погіршується, та й придатних земель для вирощування білого зерна стає все менше. Україна має унікальну можливість забезпечувати рисом не лише власні потреби, а й експортувати врожай за кордон.

Дякую за розповідь.