17 січня українські виборці підуть голосувати. Оскільки це далеко не перші вибори, ми йдемо на них із байждужістю — як на останні. І не розуміємо, що треба робити і як голосувати, аби наш голос не пропав.

Електоральні уподобання в Україні, згідно з останніми соціологічними опитуваннями, виглядають таким чином: повністю вирішив проблему виходу до другого туру Янукович. Навіть якщо у нього забрати кілька мільйонів голосів, він усе одно випередить своїх конкурентів. Друге і третє місце ділять Сергій Тігіпко і Юлія Тимошенко. Основний електорат Ті-гіпка зосереджений в містах, а прихильники Тимошенко — в селах. Важко сказати, чий виборець буде активнішим 17 січня. На четвертому місці знаходить -ся Арсеній Яценюк, але його відрив від трійки лідерів досить великий. Решта претендентів — за межею в три-чотири відсотки і не зможуть серйозно вплинути на хід виборів.

Політичне протистояння останніх років в Україні не дозволяє нам об'єктивно ставитися до того, що відбудеться 17 січня.

І досить тонкий демократичний інструмент у наших руках знову стає кувалдою. Щось заважає українцям сприймати президентські вибори так, як їх сприймають в усьому світі. Особливо перший тур. У будь-якій європейській країні, де є бага-тотурове голосування, досвідчені виборці використовують вибори ще й як засіб демонстрації своїх симпатій. Тому в першому турі у більшості країн відбувається таке серйозне розпорошення голосів. Влада не може ігнорувати думку людей. Ні, вона була б рада ігнорувати. Але після першого туру йде другий, і виникає необхідність домовлятися. Підтримка третього, четвертого, а іноді й п'ятого кандидата у списку претендентів на президентське крісло може вирішити результат виборів у другому турі. А значить, лідери будуть домовлятися з тими, хто дихав їм у спину в першому турі. І тонкий політичний механізм запускається. Чим більше у кандидата, який не пройшов у другий тур, голосів, тим більше шансів, що з ним будуть серйозно вести переговори про підтримку ті кандидати, які пройшли далі. А якщо так, то політик, на якого ви поставили, має всі шанси на владу. Тільки не настільки переконливі, як у випадку перемоги. Тому не варто дозволяти головному виборчому міфу вплинути на ваш вибір.

Головний міф такий: якщо я проголосую за кандидата, у якого менше або зовсім немає шансів на перемогу, то мій голос пропаде. Так дійсно відбувається на виборах до Верховної Ради. Ви підтримуєте парті ю-аутсайдера, а вона не проходить. Ваш голос пропав. Але все в точності до навпаки при двотуровому голосуванні. Якщо ви віддаєте свій голос лідеру перегонів, то він точно пропадає. Як от у ситуації з Віктором Януковичем. Він забезпечив собі місце у другому турі ще до початку кампанії. Ваш голос стане одним з мільйонів. А от якщо йому буде потрібна підтримка кандидатів, які не пройшли в другий тур, ось тоді ваш голос важливий. Той політик, за якого ви голосували, буде змушений відстоювати свою позицію після пропозиції підтримати одного з лідерів. І ваш голос здобуде вагу. Уявіть собі кандидата в президенти, у якого за спиною хоча б три відсотки. А якщо ці три відсотки — вирішальні? А якщо б їх було п'ять, а багато прихильників цього кандидата віддали свої голоси іншому політикові в першому турі під впливом виборчого міфу номер один?

Зазвичай під час переговорів щодо підтримки, кандидат у президенти, який пройшов у другий тур, пропонує своїм колишнім конкурентам посади в обмін на голоси їхніх прихильників. І чим більше ваш кандидат набрав їх у першому турі, тим вища посада, тим більше у нього буде можливостей втілювати в життя свої ідеї.

Виборчий міф другий: якщо ви проти конкретного Кандидата, то потрібно голосувати за його противника, інакше ваш голос знову пропаде. Ця позиція має право на життя. На жаль, вибирати менше лихо -це майже національна традиція. Але робити так варто тільки в другому турі, коли залишиться два суперники, одного з яких ви не підтримуєте. У першому турі все навпаки. Необхідно підтримати того кандидата, хто може не пустити вашого «антигероя» у другий тур.

Нам не вистачає декількох поколінь людей, які виросли і прожили в країні, з демократичними процедурами зміни влади, аби так тонко використовувати свої голоси на виборах. Це не наша вина і навіть не наша біда. Напевно, треба пережити не одне політичне протистояння, зробити чимало помилок, щоб колись вибори в Україні перетворилися на ефективний механізм реалізації наших прав. Наприклад, в Європі сьогодні не просто немає такої напруженої боротьби, а й самі вибори схожі на велике соціологічне опитування, мета якого — дізнатися, хто буде працювати президентом чи прем'єром найближчим часом. Там свої поразки політики сприймають як тимчасову невдачу. А прихильники кандидатів, які не увійшли до влади, тільки міцнішають і роблять висновки на майбутнє.