15 лютого наша країна вшановує учасників бойових дій на території інших держав.

Донедавна ця дата була приурочена виводу радянських військ з Афганістану. Нинішнього року ми відзначатимемо 21-у річницю цієї події.

Голова Скадовської районної організації української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Віктор Фоменко – потомственний прикордонник, майор запасу. Закінчив Вище прикордонне військово-політичне Червоно-прапорне училище у Москві. В Афганістан потрапив за наказом командування.

– Вікторе, розкажіть про службу в Афганістані.

– На територію цієї країни мене направили у 1987 році. Надійшов наказ прикривати радянський кордон з афганської сторони біля річки Пяндж (Таджикістан), бо були випадки, коли реактивними снарядами бойовики обстрілювали навіть нашу територію. Мені виповнилось 29 років, служив начальником застави у Львівській області і прекрасно розумів, що їду на війну. Не хотілося, але є обов’язок перед Батьківщиною, який треба виконувати. В Афганістані мене було призначено начальником об’єкта Хатун-Кала. Наш підрозділ налічував близько 70-ти бійців.

Спочатку дуже важко звик-нути до спеки – 45 градусів у тіні. Вночі не міг заснути, закутувався у мокре простирадло. За два місяці схуд на чотири розміри. Щойно прибув у частину, мене приголомшила новина про те, що приїхав на місце загиблого Олексія Ставила, мого товариша, начальника сусідньої застави у Львівській області.

Півроку служив у мотома-невреній групі, що забезпечувала діяльність радянських вій-ськових радників. Запам’яталося, як вилітали на вертольотах «чистити зеленку» – бити бойовиків на рівнинах, адже у горах вони ставали невидимками. Вертольотчиків гинуло найбільше, вони були відкритою мішенню для душманів. Пам’ятаю день, коли збили два екіпажі. Тоді загинули семеро товаришів.

У бою я чув, як над головою свистіли кулі. Страшно не було, але інстинкт самозбереження притискував до землі. Я не бачив, щоб моя куля уразила на смерть людину з ворожого табору, але зрозуміти що й до чого під час бою дуже важко. Іноді командири під час бою не витримували, брали до рук зброю і в загальному пориві теж починали відстрілюватися.

На війні важко, але стосунки між бойовими товаришами складалися без підлості, зради, боягузтва. У це непросто повірити, але навіть соцзмагання влаштовували між заставами за те, щоб потрапити на територію бойових дій. Запальні юнаки 18-19 років вірили у справедливість нашої місії і без жодного сумніву відстоювали радянську ідею.

У 1989 році наш підрозділ виводили з Афганістану на вертольотах. Як командир, я сів у нього останнім.

– Шість років ви очолюєте районну організацію спілки ветеранів Афганістану. Чим вона нині займається?

– У нашому районі проживає більше ста воїнів-інтернаціоналістів. Двадцять п’ять із них є членами організації. Наша діяльність, переважно, націлена на підтримку та допомогу одне одному. Ми направляємо колишніх воїнів на безплатне лікування та оздоровлення. У разі якогось нещастя чи неприємностей члену організації може виділити матеріальну допомогу обласна спілка.

Для нас дуже важливим є можливість зібратися разом, поговорити, згадати минулі часи. Майже щороку 2 серпня, у День повітряно-десантних військ, до Скадовська приїздять наші побратими з Миколаєва. Ми влаштовуємо аматорські концерти, спілкуємося. Ще одним приводом зібратися для нас є традиційний щорічний «вогник» 15 лютого, який влаштовує райдержадміністрація. Не кожен район нашої області може похвалитися таким заходом.

Минулого року за ініціативи нашої організації та її коштом було встановлено пам’ятний знак воїнам-інтернаціоналістам на алеї Слави у Скадовську. Дякуємо міському голові, що підтримав цю ідею, допоміг із виділенням місця. Також міська рада навколо пам’ятника поклала декоративну плитку.

– Розкажіть про проблеми афганців?

–У багатьох районах на спілку ветеранів Афганістану виділяють кошти із районного бюджету. Їх використовують на матеріальну допомогу воїнам-інтернаціоналістам та на організацію різного виду спортивних змагань. У нас грошей на такі цілі не передбачають. Звичайно, хотілося б якось виправити становище.

Також є проблеми з призна-ченням щорічної державної допомоги воїнам-афганцям. Згідно із законодавством, кожен учасник бойових дій на території Афганістану раз на рік повинен отримувати близько двох тисяч гривень. Але через бюджетні поправки насправді отримує лише близько трьохсот гривень. У Скадовському районі з десяток моїх товаришів подали позови до суду. Уже прийнято рішення виплатити допомогу у повному розмірі. Виконати його повинне Держказначейство України. На тому справа зайшла в глухий кут. Рішення ніхто не виконує – немає, мовляв, грошей.

Інші ж негаразди намагаємося вирішувати самі.

Ось так афганці і живуть: спілкуються, згадують армійські часи, допомагають один одному, мов тоді, коли зовсім молодими пліч-о-пліч стояли зі зброєю в руках під палючим афганським сонцем. Вони й зараз покладаються лише на себе та на своїх бойових побратимів, бо знають, що ті ніколи не підведуть, не зрадять, не залишать у біді.