«Виручайте, Іване Івановичу!»

Таких снігів не випадало, вважай, чверть століття. Перше, що впадає у вічі, не ця неозора білизна, а безлюддя. На десятки кілометрів довкола — жодної живої душі! І лише коли злегка вщухла поземка, почали з'являтися поодинокі постаті. Погода погодою, а нічого не поробиш — треба...

Здавалося, за хвилин десять будемо в Горностаївці, аж ні! Автомобільні колеса, всоте спіткнувшись об снігові перемети, зупинилися. Кілька спроб виштовхати легковика зі снігового полону нічого не дали, тому довелося знову телефонувати Доценкові: «Іване Івановичу, дорогий, виручайте!..».

Зрештою, виручив син Івана Івановича—теж Іван: пробив у засніжжі своїм всюдихідним «Шевроле-Нивою» колію, по якій ми благополучно проскочили у село.

Чи не така ж сама ситуація трапилася 1993-го, коли несподівано помер голова тодішнього колгоспу «Мир» Сергій Доброскок? Без надійного керманича колгоспна машина будь-якої миті могла застрягнути на розбитій «реформами» дорозі. І селяни тоді на своїх зборах попросили Доценка, як оце ми нині: «Виручайте, Іване Івановичу!».

Не всі, правда, сподівалися, що відгукнеться. Ставили на зборах і таке запитання: «Чого йдеш? Чи надовго?». І, по правді, не всі розуміли Доценків «крок назад». Як-не-як, а на той час він обіймав посаду представника Президента в районі і справлявся зі своїми обов'язками належним чином.

Після тих зборів з'явився у колгоспі «Мир» новий голова.

Власне, не будь ініціативи Доценка, то чи й був би уГорностаївці той колгосп.

— Душа боліла за наші степові села, — згадує Іван Іванович. — Куди голову не поверни, куди не поїдь—руїна на руїні. Наче котком якась страшна машина пройшлася! Не оминула лиха доля й Горностаі'вку. Сказано: бригадне село. Все менше ставало у ньому хат і гомону людського. Лише у півсотні дворів жевріло життя. У школі теж залишилося з 50 учнів... «Доборолась Україна!..» — як писав Тарас Шевченко.

Спогади наполегливо перериває «оркестр» мобільного телефону. Співрозмовник бере слухавку і когось намагається переконати: «Ти розумієш, що людям хліб потрібно розвезти! Метрополь, Новодмитрівка, Федорівка... У Новодмитрівці людей взагалі замело!».

— «Кіровця» в оренду просить районне дорожнє управління, — кинув нам.

Без непотрібної в екстремальній ситуації дипломатії радить: «Підніміться ж ви! І щоб знов не замітало дороги, знайдіть трактори — будь-який Т-150 чи К-700, причепіть стару раму з трактора — і пройдіть обабіч дороги, зробіть колію! І сніг в полях залишиться, і дороги не замете...».

— А втім, добре, я своїм трактором шлях до райцентру проб'ю. Все зроблю так, як слід, — сказав у трубку по короткій паузі.

За зовнішнім спокоєм, відчувається, у душі Івана Івановича — океан прихованих емоцій! Але вже через якусь мить океан цей вгамується і розмова про буденність перейде у спогади:

— Оглядаюсь на пройдений шлях, а наче вчора все було: дитинство, школа, навчання, робота... І наче пройдено багато, і зроблено чимало, а зробити хочеться більше, бо сили, слава Богу, ще є.

— Степовики ж — народ особливий. Тут слабкодухому нічого робити!

— Напевне особливий. Але до тяжкої праці я змалечку привчений. І перш, ніж очолювати paйонну раду, райвиконком чи бути призначеним на посаду представника Президента, я добряче наковтався і морської води, і пилу, і степового повітря!

Полишав, щоб повернутися

Справді-бо: теплого і хлібного місця ніколи не шукав.

То — від батька, знаного в усій окрузі бригадира тракторної бригади, і матері, яка все життя працювала у садово-городній бригаді й нікуди за все своє життя не виїздили зі своєї загубленої у просолених степах Присивашшя Федорівки.

Лише двічі залишав ці степи і найменший, п'ятий у багатодітній родині син Іван. Та й то ненадовго.

— Після школи вчився у Новій Каховці на електрослюсаря, — згадує Іван Іванович. — А закінчив — повернувся у рідне село, працював електриком і без відриву від виробництва закінчив курси водіїв. А потім — армія. Три роки служив у морських частинах прикордонних військ на Балтиці — на фінсько-норвезькому кордоні.

— І навіть думки не було пов'язати свою долю з морем?

— Ні, не було. А от на всесоюзну ударну будову в Уренгой разом з п'ятьма такими ж відставними морячками мало не потрапив...

Та вийшло по-іншому: з морського корабля пересів демобілізований матрос. Доценко на степовий — разом з братом Колею всі жнива збирав хліб. Важкими видалися ті перші жнива, бо ж тодішні комбайни — не нинішні «лімузини» з електронікою, кондиціонерами, потужностями. Але й гадки не майнуло пошукати хлібів легших. Ця стихія — його!

Після тих перших жнив запропонували Іванові в колгоспі «Перемога» посаду спортивного інструктора. Погодився.

- На другий рік—знову на жнива, — світяться вогники згадок в очах співрозмовника. — І нова посада — секретаря комітету комсомолу. В організації — 120 чоловік. Ось так і працював: влітку—на комбайні, решту часу займався комсомольськими і спортивними справами.

І все йшло, мов комбайн по полю — рівно і результативно. «Тільки ж чи не замало тобі, Іване, профтехосвіти і посвідчення водія?..». Відповів собі ж тим, що вступив на агрофак Херсонського сільськогосподарського інституту. На стаціонар. Та невдовзі перейшов на заочне:

— Статків на навчання не вистачало, — каже Іван Доценко. — Бо звідки ж ті кошти у небагатої селянської родини?..

Озброєний знаннями вищої школи, молодий фахівець був агрономом, потім бригадиром комплексної бригади. На це пішла п'ятирічка. А потім покликали в райком партії. Там сказали: «Думаємо направити тебе, Іване, заступником голови колгоспу «Україна» і секретарем парторганізації. То як?».

— Раз довіряєте, то відмовлятися не буду, — відповів.

Через два роки — знову «на валізи»: Доценко очолює щойно організований колгосп «40 років Перемоги».

За роботу і на новому місці взявся так, як звик — з ентузіазмом. Чи багато вдалося? Багато.

— Побудували дороги, спорудили багато житла, — підсумовує ще один етап трудового шляху Іван Іванович. — Ці дороги і це житло зупинили міграцію населення, все менше землі стало заростати бур'янами.

Не за красиві промови з трибуни і не за райдужні плани, а за цю конкретику, за обов'язковість і підприємливість, за турботу про людей, зрештою, і обрали голову колгоспу Доценка головою райвиконкому і районної ради. А вже з голови ради і став представником Президента. І потрудився (саме так, потрудився!) на цій посаді два з половиною роки. Пролетіли вони, мов степовий вихор, мов комета, мов один день!

Ожила Горностаївка, окрилилася

Колгоспна Горностаївка, обравши Доценка головою колгоспу, покладала на Івана Івановича великі надії. Були й маловіри: «Не такі господарства на бік лягли, не такі геть захиріли... Он які міцні були «Росія», «Степовий», а які вони зараз?».

...Степ зустрів доменною температурою. На небі — грізна безхмарність. Посіви горять, втративши надію на дощ. А під зрошенням — лише половина з 4300 гектарів ораниці.

Та й людям не легше, ніж землі. Житла не вистачає. За хлібом їхати — за десятки кілометрів, зерно молоти — за стільки ж... Сама покинутість і розгубленість. І велика задачка з одним невідомим: «Як бути?».

Сьогодні це згадується, як недобрий сон: потріскана земля... чорний ворон на придорожній акації... безробітні у пошуках хоч би копійчаних заробітків...

Зібрав актив і сказав твердо:

— Якщо впряжемося разом — виживемо...

Впряглися, і куди й ділася та розгубленість!

Ожила Горностаївка, окрилилася, бо їй просто пощастило. За кілька років в умовах звісної державної «опіки» (на уряд надійся, а сам не сиди!) колективне сільгосппідприємство «Мир» перетворилося на потужну агрофірму з однойменною назвою.

Немає сенсу деталізувати, як проходила та реорганізація і як відбувався злет. Скажемо тільки одне: здійснювалося це не в тепличних умовах і не за сприяння високих покровителів. Відбувалося всупереч їм!

— О-о, тто бігли наші футболісти! — говорить Іван Іванович, — поглянувши з вікна на сільську вулицю. — Скоро сезон. А наш «Мир» вийшов у фінал Кубка ліги, де виступають команди майстрів першої і другої ліг.

Про розвиток спорту в агрофірмі «Мир» дбають так, як і про хліб насущний. Невипадково суміщає Іван Доценко дві посади — громадську (президент футбольного клубу) і господарську. І про художню самодіяльність у Горностаївці дбають, як про спорт.

Так звана невиробнича сфера недешево, звісно, коштує: спортивна форма, костюми для аматорів сцени, апаратура, транспортні витрати...

На цей рахунок у Доценка свої міркування:

— Треба думати*про людей, як думали про це колись, коли скрізь і клуби були, і стадіони. Без цього в українських сіл майбутнього не буде! Село вже й так під зав'язку ковтає і пива, і наркотиків, і чужої шкідливої культури...

І коли Іван Іванович каже, що за малу батьківщину у нього душа болить, то це таки Правда.

Ех, побільше б таких людей! На президентських постах, у парламенті, в уряді... То хіба ж би такими були земля і люди на землі?!

Цікава цифра. Відколи Іван Доценко очолює «Мир» (а це 17 років), господарство виростило, зібрало і продало, як колись казали — Вітчизні, 136 тисяч тонн тільки ранніх зернових. А ще ж вирощувало і продавало рапс, соняшник, овочі.

Аби держава створила сприятливі умови для виробництва молока і м'яса, то й тваринництво відродили б — ферми ж не зруйнували. У них нині склади, бо ж треба десь продукцію зберігати, якої нині в агрофірмі залишилося на 20 мільйонів гривень. Хай полежить, поки не стануть вищі, ніж восени ціни. А там, дивись, може й держава щось із паритетом намислить.

* * *

Земля ще холодна — ніяк від зими не одійде. Але весна вже розпочала свою розгонисту ходу. Розгонисту, а для заслуженого працівника сільського господарства України Івана Доценка ще й особливу: знатному землеробові таврійського краю виповнюється 60. Точніше: ще тільки 60. Бо ж і пороху у порохівницях чимало, і планів, і задумів. Та й, зрештою, хіба є коли думати про те високоліття?

Попереду — нові дороги. А в дорозі про ювілеї розмірковуєш менш за все.