Навколо імені мера Цюрупинська Людмили Зарічної останні півроку вирують чутки, які лише підігріваються скупи-ми офіційними повідомленнями то про спробу знайти зброю у будинку, орендованому нею, то про відправку її авто на штрафмайданчик. Щоб з’ясувати, що ж відбувається насправді, ми звернулися до самої Людмили Петрівни з проханням прояснити ситуацію. Ось що вона розповіла.

“Родом я Буковини, з Чернівецької області, але Херсонщина стала мені рідною ще з 1978 року,тут я отримала вищу освіту, а пізніше працювала гендиректором Херсонського земляцтва у Києві, у 2004 році стала співавтором великого довідково- біографічного видання “Херсонщина нас єднає”. А коли вперше побувала у цих краях, то просто закохалася в них і відчула серцем: хочу тут жити. Тому коли мені запропонували балотуватися на пост міського голови, дуже виважено й відповідально підійшла до цього вибору. Уже тоді я розуміла, що в політиці треба змінювати напрямки і пріоритети – не роз’єднувати громаду, а об’єднувати її для спільних справ. А ще мене цікавило, чому в Цюрупинську так часто змінюються мери. І згодом зрозуміла: винна політика. Я відмовилася представляти будь-яку партію, я – безпартійний мер, бо обіцяла людям, які мене обрали, чесно служити їм і місту, а не виконувати чиїсь забаганки. Із самого початку своєї роботи прагнула об єднати депутатський корпус, і нині вважаю, що мені вдалося це зробити. Я не обіцяла громаді золотих гір, але її інтересів ніколи не зраджувала і не зраджу. Одним із своїх і депутатського корпусу досягнень вважаю повернення з оренди приватної особи у власність міста набережної і двох пляжів. У планах – відродити набережну й зробити її місцем відпочинку всіх городян.

Нині у нас в місті дуже складна ситуація з комунальними підприємствами, з невідповідністю тарифів реальним витратам. Ми хочемо залишити лише два з існуючих п’яти підприємств, які міська громада просто не в змозі утримувати. Та відчуваю сильний спротив із їх боку, адже борються вони за власні робочі місця(а це часто невиправдано роздуті штати), а не за покращення послуг і здешевлення тарифів для споживачів.

Мене дуже хвилює те, що, наприклад, навколо нашого міста 7 тисяч гектарів землі використовуються як мисливське угіддя “ Флора і фауна”, а людям ніде пасти худобу.

Що ж стосується моїх, м’яко кажучи, неприємностей, то всі вони пов’язані з тим, що я не роблю і не робитиму нічого на шкоду громаді, на шкоду місту, яке мені повірило. Я не хочу допомагати тим “народним” депутатам, у чиїх планах – зруйнувати місто, зробити його своєю вотчиною, а людей – робочим бидлом; тим, хто працює не на розбудову міста, а на розруху.

Тому сьогодні міська рада постійно живе у режимі перевірок: зараз нас УБОЗ перевіряє, а вже і КРУ було, і управління з захисту прав споживачів – усі намагаються знайти порушення. Щодо “Лексусу”, про який так багато писалося і в пресі, і в Інтернеті, то ніяких перебитих номерів там не було – це було нерозмитнене авто, так званий контрабандний ввіз. До речі, цю машину нам запропонували за довіреністю(і за наші гроші!) дуже поважні й відомі у місті люди. Чи не для того, бува, щоб утримати непокірного мера на “короткому повідку”…Так само о сьомій годині ранку 19 грудня 2009 року до будинку, який ми орендуємо разом із моїм громадянським чоловіком, намагалися вдертися невідомі особи у міліцейській формі під надуманим приводом перевірки умов зберігання зареєстрованої зброї чоловіка. Від самоуправства врятував приїзд прокурора, якому я негайно зателефонувала. Того ж таки дня – 19 грудня минулого 2009 року–я направила офіційну заяву про те, що відбулося, до районного прокурора Юрія Риженка, відповіді чекаю.

А примусовий привід до суду 30 грудня, сумлінно зафільмований людьми з оточення народного депутата, і уже ввечері викладений в інтернеті? Я ж ще з 24грудня надсилала телеграми до суду про те, що в кінці фінансового року не можу покинути роботу.В результаті мої 15-хвилинні свідчення обійшлися у 100тис.грн.неперерахованих підрядникам коштів.

Я часто повторюю подумки слова відомого англійського філософа і гуманіста Джона Говарда: “Я иду дорогой долга и никакого зла не боюсь”. І сьогодні, незважаючи ні на що, я бачу позитивні тенденції розвитку нашого Цюрупинська, адже життя не стоїть на місці, а разом, громадою, можна гори перевернути.

У нас чудова молодь, починають прокидатися громадські організації, яким не байдужа доля рідного міста – ось перед святом вийшли й навели лад у чудовому колись куточку –міському дендропарку, який плануємо знову зробити зоною відпочинку. Дуже хочеться навести порядок у місті, почати розвиток зеленого туризму, відроджувати славну історію міста Олешків, є мрія видати книгу про нього. Багато є задумів і планів, є велике бажання працювати для людей, та, на жаль, часто не вистачає коштів, особливо зараз, коли ще відсутній державний бюджет, а більшість інвесторів й орендаторів не дуже поспішають розрахуватися зі своїми боргами до міського бюджету.

І наостанок я хочу сказати, що оці заламування рук і брудні провокації мене як людину – загартовують. Я не відділяю себе від громади. Моя образа – це образа міської громади, яка, я сподіваюсь, не дозволить себе принижувати.”