Є такі історичні події і дати, як їх не піддавай сумніву, як їх не переписуй, а вони все одно лишаються тими самими: трагічними, героїчними, об'єднуючими і — пам'ятними на віки. До таких подій відноситься Велика Вітчизняна війна, а до таких дат — День Великої Перемоги радянського народу над німецьким фашизмом і його сателітами.

Майбутні покоління, аналізуючи події 1941 — 1945 років в історії СРСР, можливо, знайдуть документальне підтвердження намаганням минулої української влади, а в першу чергу президента Ющенка, переписати історію: викреслити зі шкільних підручників Велику Вітчизняну, натомість вписати Другу світову; героїв Вітчизняної принизити, запустивши в обіг версію про більшовицьку окупацію України; натомість вояків УПА вивищити, а їхнім кривавим лідерам присвоїти звання Героїв.

Не вдалось і не вдасться. Мамай залишився Мамаєм, а Дмитрій Донськой — Дмитрієм Донським.

Історію можна переписати, але не можна змінити. Бо історія — це вже минуле.-Воно залишилось таким, яким було. Це особливо помітно у масштабах невеликого міста, чи села, де всі події і всі їх герої й зрадники на виду. Ми гордились і завжди гордитимемось тим, що серед нас були і прийняли мученицьку смерть партизани Андрій Погребняк і Дмитро Кадинський, Олександр Ладичук і Омелян Гірський; що у нас діяло молодіжне підпілля. Ми завжди низько схилятимемо голови перед пам'яттю понад 2160 мирних жителів району і майже двох тисяч військовополонених, знищених за роки окупації фашистами та їх посіпаками; перед пам'яттю понад 6 тисяч наших земляків з числа солдатів та офіцерів Червоної Армії, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної; перед пам'яттю понад 3,5 тисячі червоно-армійців і офіцерів, які полягли у боях за визволення району і взяття передмостового плацдарму на Поймі; ніякий „найпатріотичніший» президент не посміє стерти з нашої пам'яті імена земляків, які стали Героями Радянського Союзу, — Якова Бабенка, Івана Бойка, Семена Ільченка, Прокопа Литвинова, Івана Мартинова, Олександра Соценка, Анатолія Рафтопулло.

Ніхто й ніколи не посміє стерти з нашої пам'яті великого подвигу і великої жертовності на шляху до Перемоги.

„Стою з автоматом на порозі нової Європи І думаю: яку страшну силу ми перемогли, будь вона проклята!» — вигукнув один із кращих солдати українського кінематографу Іван Орлюк. Сила дійсно була страшна. Тим величніший і незабутніший подвиг народу-переможця. І дуже правильно, що нинішні паради Перемоги у столицях трьох держав — Білорусі, Росії й України, чиї народи зробили найбільший внесок у боротьбу з ворогом і понесли найтяжчі втрати, — пройдуть об'єднаними.

Історія не може бути змінена. Та й навіщо, головне ж — в ім'я чого її змінювати, навіть на папері? Нехай її переписують ті, кому за неї соромно. Ми своєю історією — трагічною, але величною, — гордимось!