Як же мало їх залишилося... До щему в грудях доводиться констатувати: на сьогодні у Нововоронцовському районі залишилося всього 38 (!) учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни. А здавалося ще зовсім недавно (за мірками нашого швидкоплинного часу) на День Перемоги в рядах колишніх фронтовиків налічувалося 1,5 тис. чоловік Але час невблаганний. Через хвороби і похилий вік на кожній черговій річниці ми, на жаль, все частіше не дораховуємось тих, хто у грізні роки найкривавішої в історії людства війни ціною свого життя, захистив нашу Вітчизну від фашистського рабства.

Іван Дмитрович Гончар, як безпосередній учасник Великої Вітчизняної війни, ще чітко пам'ятає окремі її епізоди, які назавжди врізалися у його пам'ять.

- Я служив у артилерії. Наші 122-міліметрові гаубиці стріляли по ворожих позиціях в основному із закритих позицій. Траплялося, що ми виводили наші гармати і на пряму наводку. Снаряди такого калібру у прямому розумінні розносили на шматки фашистські доти, дзоти та танки, башти яких відлітали вбік на відстань у 20-30 метрів. Але найбільше мене вражала потужність залпів наших знаменитих «катюш». Це було видовище! На ворожих позиціях виникало море вогню, який знищував все — ненависних загарбників та їхню техніку, озброєння.

Пам'ятаю багатьох своїх бойових побратимів, які загинули в жорстоких боях і тих, з якими я дійшов до Берліна. Радість перемоги над лютим ворогом була незрівнянною. Ще диміли укріплення та будівлі німецької столиці, як весна переможного 1945-го вже сповістила про початок мирного життя ніжним запахом квітучого бузку. Шістдесят п'ять років пройшло з тієї пори, а я все пам'ятаю, і буду пам'ятати поки й житиму...

За плечима у Івана Дмитровича (на фото) на день нашої зустрічі також починав розквітати бузок, але наш, рідний. І квіти в його руках теж наші. А тоді, під ноги наших визволителів падали букети квітів від багатьох вдячних народів Європи.

Зі святом Вас, шановний Іване Дмитровичу, з Днем Великої Перемоги! Низький земний уклін, здоров'я та щастя ще на довгі роки.