або розповідь про те, як сьогодні виживає більшість наших пенсіонерів

Українські пенсіонери не подорожують світом — розмір вітчизняної пенсії не до­зволяє. Вони не мають змоги отримувати належну медичну _ допомогу і нормально харчуватися. У людей похилого віку | | багато вільного часу, проте так мало можливостей для СТОР — нормального життя...

Про добробут нації судять із того, як живуть найбільш незахищені верстви населення. І тут зовсім не підхо­дять відомі слова: «Не питай, що держава зробила для тебе, подумай про те, що ти зробив для держави?» Адже більшість людей похилого віку у свої юні роки для «матінки» не шкодували ні сил, ні здоров'я. Чого, на жаль, не скажеш про останню... Сьогодні в Україні пересічний, пенсіонер навряд чи може дозволити собі насолоджуватися заслуженим відпочинком, наприклад, подорожуючи, як це роблять їхні іноземні одноліт­ки. Бо перш ніж подбати про харчування, бабця бере «копійки», що залишилися від пенсії після сплати усіх обов'язкових платежів, і йде на ринок. Та чи вистачає їй «залишків» на ці цілі, а також одяг і житло?

СПОЖИВЧИЙ КОШИК НАШОГО ПЕНСІОНЕРА

Мінімальна пенсія на сьо­годнішній день в Україні скла­дає 734 гривні. У Новотро- їцькому районі її отримують 138 людей похилого віку із 10,5 тисячі пенсіонерів. Утім, з впевненістю можна сказати, що решта з цієї кількості лю­дей отримують не набагато більше. Згідно з опитуванням, проведеним «Трудовою сла­вою» на вулицях райцентру, переважна кількість простих людей отримує від держави від восьмиста до близько тисячі гривень. І хоча, за сло­вами заступника начальника управління Пенсійного фонду України в Новотроїцькому районі, начальника відділу пенсійного забезпечення Лю­бові Маєвської, упродовж року пенсія збільшувалася п'ять разів (останнє підвищення припало на 1 грудня), суттєвої надбавки до свого доходу, зважаючи на нинішні ціни, наші пенсіонери не відчули.

- Ми не можемо навіть нор­мально харчуватися, буває, й спати голодною лягаю. У мене син помер — залишилися онук з невісткою. їм намагаюся допомагати: чим зможу і не завжди. Ледве кінці з кінцями зводимо. А тут ще й ціни «пові­тря перекривають», — гнівиться від безвиході 77-річна Ва­лентина Іванівна Тимошенко, жителька Новотроіцького.

- Так, — додає її односель­чанка 72-річна Ніна Йосипівна Миргород, — на цю пенсію (жінка отримує 859 гривень на місяць) ні вугілля, ні дров не придбаєш...

Каша, молоко, сир — зда­валося б, що ще пенсіонеру потрібно? Але ж, як жити ще й без хліба, картоплі, масла, овочів, м'яса (бодай дещиці), фруктів, яєць, олії чи чаю? Та й ціни на молоко і сир сьо­годні по праву можна назвати захмарними, тож придбати їх може далеко не кожний. Навіть якщо взяти за основу середні ціни на ці продукти, на місяць виходить значно більше за встановлені державою пенсії.

Не допомагає виживати пересічному пенсіонерові з постійним підвищенням цін на товари першої необхідності й збільшення прожиткового мінімуму. Судіть самі, левова частка всіх коштів йде на хар­чування, а потім ще суттєва — на ліки. Додамо до цього списку комунальні платежі, не кажучи про те, що літній людині, які звичайному громадяни­ну, час від часу необхідно під­стригтися, придбати гігієнічну продукцію, заплатити майстру за, наприклад, ремонт взуття тощо... Мова навіть не йде про купування якоїсь речі. У результаті виходить вже не мінімальний кошик, а якісь злидні, щоправда, судячи з усього, цілком законні...

«ВИЖИВАЄМО, ЯК МОЖЕМО...»

Змінити щось на краще у недалекому майбутньому на­вряд чи вдасться. Тож нашим сільським пенсіонерам з числа тих, у кого ще є дещиця сил та здоров'я утримувати при­садибну ділянку і підсобне господарство, щоб не витра­чатися бодай на сільгосппро­дукцію, ще пощастило. Та й заробити трохи вдається...

Мабуть, неодноразово ба­гатьом з нас доводилося купувати на ринках райцентру овочі, фрукти і зелень з при­садибних ділянок пенсіонерів. Моя співрозмовниця, 28-річна новотройчанка Ольга Володи­мирівна (прізвище не називає) перевагу надає саме «бабу­синій» продукції. Каже, у них купувати нічого не страшно. Та й те, що вони пропонують — завжди свіже і екологічно чисте, дітям ^давати можна. Так що можливості скупитися у бабці вона намагається не втрачати.

Дарами природи зі своїх ділянок сьогодні виходять торгувати чимало пенсіоне­рів. Розповідають, що з ви­рощеного врожаю і собі, й на продаж вистачає. А виручені кошти вважають непоганою надбавкою до своєї скромної пенсії.

- Просимо за товар дешевше, ніж у магазинах, уступає­мо, — пояснює успішну торгів­лю одна з продавчинь ринку ПП «Філенко А.В.» — До того ж у нас завжди усе свіженьке: і овочі, і птиця, і соління.

Недалеко від неї з качкою і гускою на продаж розміс­тилася 64-річна жителька Сиваського Ніна Іванівна. У неї теж пенсія невелика — усього 756 гривень на місяць. Жінка зізнається, що торгувати на ринок до райцентру приїздить, якщо здоров'я дозволяє, че­рез день. Каже, що змушена, бо на ліки грошей не вистачає.

Пенсіонерка страждає на аст­му. Аби полегшувати свій стан і мати під руками першу допо­могу під час нападу, з інгаля­торами й медикаментами не розлучається ні вдень, ні вночі. Після сплати усіх обов'язкових платежів, грошей майже не залишається, а один тільки інгалятор нині коштує близько 180 гривень, якого, до речі, на місяць не вистачає.

От і доводиться, незва­жаючи на заборону лікарів, стояти тут і мерзнути, — роз­повідає Ніна Іванівна, ледве стримуючи сльози відчаю й безвиході...

МАЛЕНЬКА ПЕНСІЯ ЗМУШУЄ ПРАЦЮВАТИ

Закриваючи очі на власні недоліки в здоров'ї нехтуючи порадами медиків, з останніх сил дехто продовжує працю­вати й після виходу на заслу­жений відпочинок — дякувати Богові, держава залишила більшості з них бодай цей «привілей»... Заданими управ­ління Пенсійного фонду в Но- вотроїцькому районі, станом на 1 грудня таких у нас 1352 людини.

До їх когорти відноситься й 58-річна пенсіонерка Раїса Володимирівна Утю.гова, яка вже 40 років працює старшою медсестрою у фізіотерапев­тичному кабінеті Новотроїцької райлікарні. Жінка зізнається, що до своєї роботи за стіль­ки років вже так звикла, що розлучатися з нею аж ніяк не хочеться.

Та й статки не дозво­ляють. Пенсія маленька, а утримувати себе, зважаючи на нинішні ціни, й допомагати дочці, у якої двоє діточок (ді­вчинка й одинадцятимісячний хлопчик), на ці мізерні кошти від держави не виходить. Окрім того, сюди я приходжу не заради прибутку, — ділиться Раїса Володимирівна. — Мені подобається моя робота, я звикла до людей, до спілку­вання з ними. Майже кожен, поки пройде ту чи іншу про­цедуру, розповість про свої проблеми й життєві труднощі. Вислухаєш людину, щось їй, можливо, порадиш і про свої негаразди забудеш...

Задля справедливості варто сказати, що в подібному ста­новищі сьогодні перебувають далеко не всі пенсіонери. На жаль, в Україні складається така законодавча ситуація, що наявність великої кількості виробничого стажу аж ніяк не гарантує людині забезпеченої старості, оскільки пенсійні ви­плати формують ще й рік виходу на пенсію та заробітна плата. Остання, зазвичай, або була дуже маленькою, або ж плати­лася «в конвертах». Це явище, до речі, в останні роки дуже поширене. Та мало хто знає, що в першу чергу воно «б'є по кишені» саме пенсіонера.

ВИЖИТИ НА 907 ГРИВЕНЬ

Нещодавно закордонні екс­перти назвали Україну держа­вою з двома реальностями. В одній живуть уряд і депутати, в іншій — народ. З ними пого­дилися українські профспілки. Адже попри промовисті заяви та обіцянки покращити жит­тя, 12,5 мільйона українців, на їхню думку, продовжують жити за межею бідності, а 78% населення є відносно бідними». Вони дорікали українським чиновникам за 907 гривень діючого в жов­тні цього року ярожиткового мінімуму і стверджували, що на такі гроші прожити місяць просто нереально, не кажучи вже про мінімальну пенсію для непрацездатних осіб (нагадую, в жовтні 723 гривні). .

Аби довести свої твер­дження, Національний форум профспілок України з 1 по 31 жовтня цього року провів соці­альний експеримент. У ньому взяли участь п'ятеро добро­вольців. Як проходив кожен день їхнього «мінімального» життя, вони ретельно опису­вали у своїх щоденниках. Ви­явилося, що жоден з учасників із завданням не впорався.

Перший занурився у «міні­мальну» реальність лише на вісім днів і зрозумів: так навіть вижити неможливо, не те що жити. Наприкінці ж першого тижня він захворів, а після консультації лікаря зрозумів: грошей, які у нього залиша­лися, не вистачило б навіть на придбання ліків.

Другий зміг прожити на гарантований державою мі­німум 25 днів. Він дозволяв собі небагато, але й цього не вистачило навіть на їжу. Якби цей експеримент був його справжнім життям, чоловік голодував би п'ять днів, до отримання наступних коштів.

Третя учасниця прожила на 907 гривень 26 днів. Її «під­годовували» батьки, однак нормального життя вона собі дозволити не могла.

Звиклий до економії чет­вертий учасник експерименту, теж не пройшов випробування. На виділені владою кошти він прожив 27 днів. Його реаль­ність не надто відрізняється від експерименту, але і для нього цей місяць супроводжу­вався одним запитанням: «Як вижити?»

І, нарешті, п'ята учасниця дійшла до кінця, однак грошей з урядового «мінімуму» вистачило лише на 28 днів. Далі жінка вже позичала, не кажучи про те, що інших власних по­треб, крім харчуванняч, вона забезпечити не могла.

Натомість закон говорить, що прожитковий мінімум — це вартісна величина, якої до­статньо для забезпечення нормального функціонуван­ня організму і збереження здоров'я людини. Прожитко­вий мінімум має забезпечити придбання сезонного одягу та задовольнити необхідний со­ціальний і духовний розвиток особистості.

За підрахунками ж профспі­лок, з огляду на нинішні ціни, реальний прожитковий мінімум має складати 2 356 гривень. Таким чином, різниця між мі­німальними потребами кожної людини і мінімумом, який про ­понує влада, становить майже 1,5 тисячі гривень.

ПІСЛЯ ПЕНСІЇ ЖИТТЯ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ?

Та, напевне, не у нас в державі. Бо гроші, на які про­понує жити уряд, не забез­печують навіть достатнього рівня харчування. Це добре зрозуміло з того, що роз­повідають самі пенсіонери і з проведеного соціального експерименту. Про здійснен­ня комунальних платежів, придбання побутової техніки, одягу і взуття, побутової хімії, ліків, задоволення елементар­них культурних потреб гово­рити навіть не доводиться. Чи бачив хтось середньоста- тистичного українського пен­сіонера десь на Багамах чи відпочиваючим на відомому курорті? Йому, за постійними клопотами та турботами про хліб насущний, про благопо­луччя своїх родин, в трму чис­лі й дітей та онуків, зазвичай не до того. Надто сьогодні, коли грошова підтримка (а інакше пенсію й не назвеш) старших членів родини не­рідко залишається однією з основних статей сімейних фінансових надходжень. Діти ще не заробляють, а молоді працездатні батьки через без­робіття мусять перебиватися випадковими заробітками чи вести домашнє господарство. От і виходить, що десь за кордоном життя після пенсії дійсно тільки починається. А у нас — боротьба за виживання: як самих, так і своїх дітей.