Є в Голій Пристані чудова краєзнавчо-етнографічна садиба «Чайка». У ній дивовижним чином переплелись сучасність і старовина.

Здається, нічого надзвичайного. І в той же час усе надзвичайне. Сільський український інтер’єр з піччю, вишитими подушками, лежанкою, образами у кутку. Простора кімната з каміном у двоповерховому будинку, в якій за довгими столами може всістися велика компанія, щоб разом весело пообідати і випити чарку горілки з перцем. Садиба схожа на чарівний сад, в який колись потрапила смілива дівчинка Герда. Великі краплі роси на останніх яскравих осінніх квітах. І знову, як у казці: направо підеш – вийдеш на галявину із дерев’яним велосипедом і тачанкою. Наліво – до хатинки із гойдалками. Є у цьому місці музей під відкритим небом, де старовинні жорна, ткацький верстат, інші знаряддя праці початку минулого століття. Є майданчик для гри у городки. Місце для рибної ловлі і купа вудочок. Музей. У ньому – гроші від царських до перебудовних купоно-карбованців, а також різні цікаві речі: дерев’яні валізи, громіздка обчислювальна техніка, включаючи рахівниці, дюжина різноманітних прасок, самоварів, меблів й інших раритетів, що викликають легку ностальгію в дорослих і радісне захоплення у дітей. Бо, на відміну від інших музеїв, тут усе можна потримати в руках, роздивитись. І – покласти на місце.

Можна полежати на сіновалі, вдягтись в українські вишиванки, щоб сфотографуватись біля журавля (колодязь такий) із коромислом.

Та, мабуть, найсильніші враження лишаються від прогулянки баркасом притоками Дніпра – Конкою і Чайкою.

Наша група всідається у глибокий і просторий баркас. Обтикуємося пледами, щоб не замерзти: надворі красива, яскраво-синя, але вже холодна осінь. Баркас безшумно і м’яко блукає плавнями. Про те, що в роки Великої Вітчизняної війни тут перебував військовий госпіталь, нам розповіла екскурсовод. Ці неглибокі, але топкі місця у часи козаччини були прихистком для запорожців.

Набережна у Голій Пристані невеличка, але вражає кількістю пам’ятників і скульптурних ансамблів. Гопри пишаються тим, що їхнє містечко пов’язане із відомим російським полководцем Олександром Суворовим. Йому встановлено пам’ятник. До речі, гопринчани досить іронічні, бо інший пам’ятник присвятили українській жабі. Отій, що «давить».

Жителям Гопрів пощастило, бо у їхньому місті живе талановита родина, яка прославляє їхній край. Думаю, таким людям потрібно давати ордени і державні нагороди. А я можу сказати тільки «дякую».