17 січня виповнився 1 рік з моменту обрання нового Президента України Віктора Януковича.

Мені стало цікаво, а як пересічні громадяни оцінюють цей перший рік при владі? У межах моєї авторської програми «Відкритий мікрофон», яку я веду понад десять років на І каналі проводового мовлення, я запитав у слухачів — звичайних, пересічних гро­мадян: як вони ставляться до Пре­зидента та його команди сьогодні, і попросив оцінити і висловити своє бачення ситуації, що склалася за цей рік в державі.

За годину «прямого» ефіру до студії додзвонився 31 слухач. Думки висловлювалися різні, але їх умовно можна поділити на дві категорії: пер­ша — це ті, кому робота Президента подобається (таких думок було б), і їх можна сформулювати так: «Йому заважають працювати», «Треба допо­магати», «Треба дати шанс», «Треба ще почекати».

До другої категорії можна від­нести тих слухачів (а їх було значно більше), хто оцінює роботу Пре­зидента критично, серед основних зауважень були такі: «Нічого доброго не сталося», «Очікувати доброго не доводиться», «Всі основні розча­рування ще попереду», «Нас чекає крах», «Парламент не працює», «ВР вирішує власні питання», «Нас штов­хають до ями».

Були й пропозиції на кшталт: «Треба самоорганізовуватися», «Нам потрібні чесні профспілки».

Звучали і більш риторичні за­питання типу: «Чому давлять бідних людей?».

Та під час ефіру прозвучало пи­тання, тільки знайшовши відповідь на яке, я переконаний, можна говорити про подальший розвиток держави в цілому. Один із слухачів поставив питання: «Хто обрав владу?».

Питання слушне і досить акту­альне, особливо у контексті того, що у найближчий час нам з вами доведеться знову йти до виборчих дільниць.

Так, «Хто обрав владу?». На перший погляд питання на­чебто пусте і не несе у собі ніякого розумового навантаження. Та хоча, якщо як слід замислити­ся, то можна прийти до висновку, що саме у питанні «Хто обирає владу?» й закладено політичний зміст життя держави.

Офіційна загальновживана відпо­відь лежить звичайно ж на поверхні: «Носієм влади в Україні — є народ» (Конституція України). Саме народ, відповідно до Конституції має право приймати будь-яке рішення, та це декларація. А що відбувається на ділі? І чи насправді всі рішення приймає народ? А якщо народ, то чи весь?

Звичайно ж ні, це було б просто фізично неможливо, і тоді було ви­гадано форму, через яку народ може втілювати декларацію — виборні, представницькі органи, до яких не- визначена кількість людей обирає своїх представників, які вже «від імені народу» і відправляють владу. Пам'ятаєте гасло 1917 року: «Вся влада — радам!».

Механізм втілення гасла начебто простий: від певної кількості людей (за певним інтересом, расовим, територіальним, соціальним похо­дженням тощо) висувається кілька претендентів, серед яких товариство обирає кращих, які виражаючи інтер­еси певного прошарку громади (від їх імені) і приймають рішення.

З дня Великої Жовтневої Соці­алістичної революції минуло майже століття, а ми як обирали, так і про­довжуємо обирати...

От тільки ті, кого обирають, чомусь на ділі все менше й менше представляють інтереси тих, хто їх обирає. «Люди» після виборів зали­шаються самі по собі, а ті хто прав­лять від імені «Людей», самі по собі.

Чому так?

2010 рік двічі приніс нам вибори: на початку року вибір Президента, восени вибори до органів місцевого самоврядування. І взимку, і другі для більшої частини населення принесли розчарування. Чому?

Ну, по-перше, якщо пригадати, то і у першому, і у другому випадках ані Президента, ані депутатів, ані міських (сільських, селищних) голів не обирала навіть проста більшість населення України (регіону), І зимою, і восени до виборчих урн прийшло не більше третини населення (а іноді фактично «обранням» займа­лося не більше 1/10 — саме стільки мешканців Херсона фактично обрали міського голову).

По-друге, якщо аналізувати глиб­ше, то побачимо, що навіть та частка народу, яка проголосувала «за» Пре­зидента (мерів, депутатів) — проголо­сувала або не за власним бажанням (замість конкретної Людини проголо­сувала якась третя Особа), або той, хто голосував, не уявляв собі (навіть у загальних обрисах) за кого саме він голосує.

Переконаний, що якщо у біль­шості із тих, хто голосував «за», за­питати: «А чому саме за цю Особу?», то вони не дадуть вичерпної, повної, вмотивованої відповіді.

А чому сталося так, що людина не голосувала, а її голос було по­раховано?

Припущень може бути скільки за­вгодно, але всі вони будуть (по суті) зведені до одного: хтось (той, хто мав доступ до виборчих бюлетенів) використав їх на власний розсуд, т.т., фактично, фальсифікував про­цес волевиявлення. Хто саме? Це члени дільничних або територіальних виборчих комісії — ті суб'єкти вибор­чого права, яким ми з вами довірили спостерігати за тим, аби виборчий процес відбувався чесно, відповідно до Закону.

Що ж виходить? А виходить, що нас з вами обманули... Втім, про це було так багато сказано і написано, що не хочу ще раз до цього по­вертатися, просто констатую, що та людина (або група людей), якій було вигідно, аби до влади прийшла певна Особа — купувала голос або сумління тієї людини (людей), які повинні були слідкувати за дотриманням норм за­конодавства.

От і виходить, що до влади конкретну Особу/осіб приводить конкретна Людина/люди.

Що отримала Людина? Грошову винагороду. Що отримала Особа? Владу!

За яку суму продавалася Лю­дина? За мізерну... Скільки Людині платили? $50 — 100 (у комісії). 100 — 150 грн (на вулиці біля дільниці).

Скільки можна прожити на ці гроші? Комусь вистачило на місяць, комусь на два, комусь на три.,. Але, рано чи пізно та гроші все одно закін­чилися... А Особа, яка таким шляхом прийшла до влади, залишиться при ній ще 4 — 5 років.

Минає час... Людина (член ко­місії, виборець) «проїла» гроші... а життя для неї стає все гіршим й гіршим... і тоді Людина (член комісії, виборець), яка фактично доклала руку до того, аби до влади прийшла Особа, починає бідкатися, і від неї есе частіше і частіше чуєш: «Як по­гано ми живемо!»... А трохи згодом вона ставить питання: «Хто обрав цю владу!».

Як хто?.. Людина! Крім Людини ніхто інший не знає правильної від­повіді на питання — «Владу обрала Людина!». Людина за винагороду у ЗО срібняків продала не тільки влас­не сумління, але й інтереси всього народу.

Прикро, але ці «горе-люди» так ніколи й не зрозуміють, що кожного разу отримуючи ті ЗО срібняків, вони продають не «сумління», не «голос» і навіть не «спільноту», вони продають Майбутнє!

Інший варіант — людина голо­сувала, сама не розуміючи за кого. Чи може таке бути? Скільки за­вгодно і тому є конкретні приклади, конкретних виборців. Запитання: «За кого голосував?», відповідь «За кандидата «А».

Запитання: «Чому саме за кан­дидата «А»?», відповідь: «А тому, що мені не подобається кандидат «Б», (модифікований варіант): «Хай буде цей, аби тільки не той»... де логіка???

Хто виграє від такого вибору? Сказати важко. Простіше знайти від­повідь на запитання: «Хто від цього програє?». Програє той, — хто так голосував.

Понад 10 років щотижня спілкую­чись із людьми в ефірі, постійно чую, що при виборі фактично голбсували не за «програму» і навіть не за «на­прямок»... голосували за «рекламу».

У кого більше грошей на рекламу, у кого більше доступу до ЗМІ, той і кращий! де логіка???

Можу із упевненістю констатува­ти, що більшість виборців не тільки не аналізують того, про що говорить претендент, вони цим навіть не цікавляться.

Він — тупо обманює, вони — тупо йому вірять, де логіка???

Претендент розповідає, що він буде робити.,, як все буде добре, гарно і красиво... А ні у кого навіть не виникає питання до претендента: «А за рахунок чого це можна втілити у життя?», «Які Ваші програмні на­станови?», «За рахунок чого і у які терміни Ви все це будете втілювати у життя?»... де логіка???

Як би сьогодні не лаяли Ра­дянську владу, та вона привчила людей старшого віку до хорошого: «про народ думають», «про народ турбуються», «народ підтримують». Сьогодні цього немає.

Часто чую в ефірі питання: «Хто буде про нас думати?», «Хто буде нами опікуватися?», «Хто буде пере­йматися нашим болем?».

Відповідь болюча, але проста: «Ніхто!».

Хіба буде думати про «народ» той, хто вклав у передвиборчі пере­гони десятки, сотні, тисячі іноді міль­йони? Ні. Він буде думати тільки про те, як ці гроші спочатку повернути, а потім, як заробити нові.

Під час місцевих передвиборчих перегонів, коли на радіо у мене в сту­дії були кандидати, їм часто ставили запитання: «А що Ви вже зробили?», «Що Ви побудували у нашому дво­рі?», «Чому Ви не відремонтували у нас сходи?», «Чому у нас протікає дах?», «Чодеу не відремонтовано під'їзд?»... «Зробіть щось у нашому дворі/будинку/квартирі, а ми за Вас проголосуємо»...

Натомість у мене завжди ви­никали питання (які я жодного разу так і не поставив): «А чому кандидат повинен вам допомагати?», «Чому повинен саме вам щось ремонту­вати?».

Людина, яка йде до влади по­винна вихвалятися не тим, що вона зробила ремонт/уклала асфальт/по­фарбувала підлогу.,, а тим, що вона не вкрала/продала/прихватила... Цінність кандидата не у тому, що у нього є гроші, за які він фактично купує собі голоси.., Його цінність у тому, що він пропонує (якщо пропо­нує) реальні зміни для всієї громади, У тому, що сьогодні бачить і про­понує принципово нові підходи до вирішення громадських проблем.,,

Його цінність ще й у тому, що він не може запропонувати ані 50 грн, ані $50 за голос Людини, а ще у тому, що потім йому не доведеться працювати на те, аби ці гроші «відбити».

На жаль, але поки кожна Людина сама для себе не дасть відповідь на запитання: «Хто обирає владу?», державою/містом/районом/селом/ селищем буде керувати Особа!