Ліна Костенко видала прозовий роман. І навіть поїхала з ним у турне. Однак зустрічі із читачами обірвались на півдорозі — читацький загал неоднозначно сприйняв первістка видатної української поетеси. «Записки українського самашедшого» розкритикували у пух і прах.

Дія роману розгортається на початку ХХІ століття. Його герої – наші сучасники. Розповідь ведеться від 35-річного про-граміста. Інтелігента у третьому (нижче генеалогія не досліджується) поколінні, аж надто чутливого, як для чоловіка. Совісного, порядного, талановитого, але аж дуже не пристосованого до сьогодення. Своїми думками, сприйняттям суспільних подій і зневажливим ставленням дружини (вона не може пробачити чоловікові його нездатність заробити багато грошей) він довів себе до спроби самогубства. Після цього їхні почуття відродилися, а стосунки налагодились.

«Записки» написано скупо, схематично. Життя героя, його побут, страх перед втратою роботи, безробіття, гострі кпини дружини, поїздки на дачу, спогади про студентські протести переплітаються з найважливішими суспільними подіями, що сталися у світі та в Україні. Теракти, війна в Іраку, смерті українських журналістів, загадкове вбивство журналіста Гонгадзе, страждання його матері, арешти студентів за участь в акціях протесту. Звинувачення на адресу екс-президента Леоніда Кучми, несприйняття в політиці нинішнього Президента. Роман закінчується описом Майдану 2004 року.

«Записки» дуже мало схожі на стандартний роман. Чи не тому дехто визначив їх як памфлет. Я би їх назвала літописом нашої епохи. Нам читати про це не цікаво, бо ми дихали повітрям, описаним у романі. Ми маємо на всі події власну точку зору. Ми були і є свідками цих подій. Так, це незвична книга. Це роман-правда. А правда, як відомо, не буває хорошою чи поганою. Вона є і все. Сприймайте її, як хочете.

Думаю, років через сорок-п’ятдесят «Записки» читатимуть із більшим трепетом. Тоді, можливо, будуть нарешті поставлені в нашій новітній історії всі крапки над «і». Можливо. Ви вірите? Я чомусь сумніваюсь.