Могили Віри Іванівни Панкєєвої та її чоловіка Ми­коли Матвійовича занесені до Державного реєстру па­м'яток України місцевого значення. Несправедливо, переконаний журналіст Пет­ро Прядка, що зараз вони прийшли в занепад, почали руйнуватися. У влади, як завжди, до таких справ, як збереження пам'яті, не до­ходять руки. От і деградує­мо. Наведені, зокрема, у краєзнавчому нарисі «Край південний — Олешшя» факти зобов'язують нас, жителів міста, з вдячністю пам'ята­ти і дбати про пам'ять под­ружжя Панкєєвих.

Як йдеться в одному з розділів названого нарису, розпочате позаминулого століття будівництво лікарні (тепер — Центральної район­ної...) велося на кошти земської управи і пожертву­вання місцевих жителів. Збір пожертвувань проходив під патронатом Віри Іванівни Панкєєвої, яка разом з чоло­віком Миколою Матвійови­чем внесла найбільшу суму. Саме Віра Іванівна, як фель­дшер-акушер, все своє жит­тя опікувалася хворими. Гор­дилася нагородою — Георгії­вською медаллю, якою її відзначено за лікування інвалідів. Панкєєви, особли­во у наш занадто раціональ­ний час для самозбагачення, залишаються взірцем благо­дійництва і доброчинності.

Тож можуть в такому стані бути надгробні пам'ятники Панкєєвих та ще й занесені до Державного реєстру? Чи за­несені вони нашою вдячністю до нашої пам'яті? Висновок очевидний. Якщо так тривати­ме і надалі, то на центрально­му міському кладовищі, зна­ного багатьма за алегоричною назвою «Панкєєвські дачі» (була туг у Панкєєвих земельна ділянка із садами. Дачу зби­ралися будувати), з могилами наших доброчинців може ста­тися те, що і з могилою їх ма­лолітнього сина Миколи, яка десь загубилися. Тожчи витри­мує наша пам'ять, наша моральність випробування ча­сом?