Шістдесят сьомий рік без війни... шістдесят сім років маленька, у масш­табах Всесвіту, та Велика, у своїй гідності, Україна живе без війни. І це не пафосні слова, а наше сьогодення, вибороте ціною мільйонів життів. Для нас, нинішнього покоління молодих, війна — це щось далеке, це минуле і не до кінця зрозуміле. Для батьків сьо­годнішніх юнаків та юнок — це спогади їхніх батьків та дідусів і бабусь, яких хтось із них так і не побачив.

Але й до сьогодні, слава Богові, живуть ті, хто пізнав страшне слово «ВІЙНА», не лише як термін з підручни­ка історії, а відчув це на собі і побачив, що таке страх, страждання та Радість Перемоги. І сьогодні живі ті, хто про­йшли крізь Велику Вітчизняну і здобули Перемогу, і вибороли Життя для нас. Уже доведено історією і сьогоденням, якби не їхня Перемога, то більшість з тих, хто сьогодні паплюжить минуле — просто б не жили, їхніх батьків не було б, а якби й народилися, то замість того, щоб їздити на іномарках та солодко частуватися у ресторанах — харчува­лися б у свинарниках поруч із тими, за ким доглядали б...

День Перемоги у Великій Вітчизняній війні — це не чергова річниця, це не «червона дата у календарі», це ще одна можливість сказати слова «Дякуємо» та «Вибач­те», «Дякуємо» за те, що перемогли! «Вибачте» — за те, що немає до вас сьогодні гідної Поваги!

У День Перемоги збираються сьогодні люди незалежно від віку та політичних уподобань, без «доплат» та «винагород». У Херсоні, біля мону­мента «Невідомому солдату», 9 травня зібралось понад 40 тисяч людей.

Крім цивільних, участь у свят­ковому параді взяли: військово­службовці, курсанти школи міліції та морського інституту.

Квіти до могили — монумента у парку Слави поклали: голова обласної ради Віктор Пелих, народний депутат України від КПУ Катерина Самойлик, заступник голови обласної державної адміністрації В'ячеслав Білий, .хер­сонський міський голова Володимир Сальдо та інші представники влади області та міста.

А перед тим, під час мітингу, не­одноразово звучали слова вдячності за подвиг, який здійснили діди та прадіди. Зокрема народний депу­тат України Катерина Самойлик, вітаючи ветеранів, пообіцяла, що наш народ буде вічно пам'ятати, яку ціну заплачено за цю перемогу: «Великая Отечественная — это Великий подвиг Советского народа, это величайшее испытание для каждой семьи, для каждого человека. Победа нам, Советскому Союзу, советским лю­дям, стоила 27 миллионов погибших! 27 миллионов судеб! Самые моло­дые и дееспособные отдали свою жизнь за свободу, за мир, за победу.. 74% погибших, умерших ст ран, не вернувшихся из плена, — это воен­нослужащие от 19 до 35 лет. Возраст остальных -от 36 до 51 года.

Лучшие сыны нашей Отчизны освободили от фашизма страны Европы и Дальнего Востока.

Таков боевой путь наших дедов и прадедов. В этой страшной войне участвовало 61 государство, почти два миллиарда человек! Так не забудем же мы гетто, лагеря для военнослужащего и цивильного населения! Не забудем «Бабин Яр», где и сейчас земля стонет, не за­будем Янивский лагерь яо Львове!

Не забудем ребят с «Карантинного», будем помнить жертвы нацистских врачей... И, прежде всего тех де­тей, которые погибали в страшных муках, сожженые в крематориях, от электротока, затравленных псами! Не забудем и тех, кого в качестве живого щита фашисты ставили впе­реди себя и шли, сражаясь, не думая о стариках и детях, которые стали для них этим щитом. Не забудем и тактики фашистов — сожженной земли. Они хотели сжечь и народ, и нашу землю... Но мы победили. Правда, справедливость, безмерная любовь к своей Родине, патриотизм и единство всего народа не могли не сказаться на итогах Великой Отечественной Войны...»

Втім, просто пам'ятати, для мо­лодого покоління, мабуть, замало.

Самі учасники бойових дій вва­жають, що сучасну молодь навряд чи можна назвати гідними наступниками ветеранської слави. Старшина у відставці Микола Болотний, вете­ран Великої Вітчизняної, говорить, що сьогодні головною проблемою сучасного товариства є роз'єднаність: «Коли ми воювали, не думали над тим,

хто звідки. Хто росіянин, хто кавказець чи українець, ми'всі стояли пліч-о-пліч. Насправді ділили, що було, на всіх. А зараз молодь не така. Є захід, схід, південь. Політикани роз'єднують націю. Якби ми тоді, в таких страшних умовах, думали над тим, що ми різної національності, мабуть, не здобули б перемогу. Ми всі були братами, війна була на всіх одна, і перемога — теж одна. А тепер не можуть вирішити, чий же прапор. Ми здобували Перемогу не для того...»

Чи заслуговує вся сучасна мо­лодь називати себе: «наступниками» ветеранів? Мабуть, це вирішує кожен. для себе. А оцінювати те що було зроблено тоді, треба тільки через призму часу. Ціна Перемоги зростає з кожним роком, чим далі ми живемо, не знаючи війни, тим величнішим стає те, що було зроблено тоді.

Кількість херсонців, які 9 травня вийшли до меморіалу Слави, учасни­кам Великої Вітчизняної довела, що пам'ять жива, що є ті, хто розуміє, цінує і пам'ятає той Подвиг...

Святкування закінчилося, за традицією, салютом на честь Великої Перемоги!