Президент України днями наче і про нього, про віддалене Дружне, сказав: «Як свідчить історія, політичні екстремісти, а інколи навіть політичні провокатори, дуже яскраво виглядають в очах простої людини. Ми з вами це знаємо. Але вони свідомо і цілеспрямовано формують конфлікти, що загрожують стабільному життю, мирному розвитку країни».

А що їй, тій політиці, тут робити? і де вона була тоді, коли Дружне, ухнувши у розряд неперспективних сіл, ледве не щезло у безвісті?

«Курди приїхали, Дружне ожило і певніше жити стало, — пригадує колишній директор радгоспу імені Т. Г. Шевченка, а нині цюрупинський міський голова Василь Плотніков. — Там же залишалися одні баби. Хіба забули старожили, як разом з курдами відбивалися від банд «металістів»?..».

Василь Фадейович вважає, що, надавши емігрантам-сонце- поклонникам із Вірменії притулок, вчинив як справжній християнин: «Не від хорошого життя опинилися люди у далекій для них Україні. Там, на Кавказі, один був сільським головою, другий — начальником прикордонної застави, якого я поставив головою сільського опорного пункту...».

Курдів, яких у світі мешкає за різними даними 18—20 мільйонів чоловік, прибило у Дружне горе: страшний землетрус у Спітаку і незрозумілі для необізнаного слов'янина кавказькі конфлікти. Руїни... кров... траурні мелодії... Заклятому ворогові не побажаєш!

Українська земля (Дружне) гостинно зустріла приїжджих, які, за висловом Василя Плотні- кова, врятували ще одне степове село від того, щоб замість нього залишилися назва і кладовище.

От саме через це кладовище (формальний привід) і пустила у Дружному отруйне коріння ворожнеча — називай її як хочеш, хоч побутовим конфліктом, хоч неприязню, хоч заздрістю.

До дороги на кладовище ще повернемося.

Спочатку — про живих.

Дружне, попри таку гарну, таку... спущену з райпарткому назву на початку 1990-х (давайте дивитися правді у вічі) деградувало. Одні замикалися у собі, інші спивалися, треті не бажали гнути спину на радгосп. Було чи не було, земляки?

Курди обрали цей далеко не райський куточок України для того, щоб трудом праведним заробляти на прожиття — чи то у будівельній бригаді, чи на власному подвір'ї.

Звиклі до екстремальних умов переселенці зайнялися тим, чим займалися завжди: будівництвом і скотарством. Цим же продовжують займатися й донині.

Один із наших співрозмовників — Казбек Мгоян, кремезної статури чоловік середнього віку. Потиснув руку, відчувається, що не політичні листівки по селу розносить, а, як кажуть українці, плуга пре.

Казбек зголосився озвучити те, що носять у душах і серцях його співвітчизники: «Нас називають емігрантами. Але ж які ми емігранти? Нас біда примусила шукати спокою. І ми його знайшли в Україні, стали її повноправними громадянами, шануємо її працьовитий народ і Конституцію України. Тож які ми емігранти?..».

Курди обрали для постійного місця проживання Дружне не заради красивої назви.

«Ми вибрали це маленьке село тому, що знали: рано чи пізно почнемо займатися тваринництвом. Коли радгосп розпався, люди одержали паї і почали займатися тваринництвом. У кого по 5—6 корів, а у брата Володі їх 15. Щодня він здає на завод у Цюрупинськ щонайменше 150 літрів молока. Запишіть: не в Америку здає, не в Росію, а годує громадян України, якими стали і більшість курдів, і я в тому числі».

Поки переселенці бідували, тяжко гнули спини, на них особливої уваги у селі не звертали. Мало того, співчували, сідаючи за спільний стіл і в горі, і в радості. А як тільки у курда з'явилося на столі та ще власний автомобіль, проявилася у односельців далеко не краща риса— заздрість.

Чорна кішка пробігла між курдами і корінними дружбівцями. А тут ще й політика втрутилася: «Ти за кого? За «Свободу»? За регіоналів? За «Нашу Україну»?... І пішло-поїхало! Був би, як мовиться, електорат, а агітатор баба Параска своє діло знає!

Гнійничок непомітно переріс у гнійник...

Не забарився і «рецидив».

Приводом для взаємного невдоволення між громадянами одного села і однієї України стало найсвятіше — сільське кладовище, точніше, дорога на місце вічного спокою. Колись вона проходила повз сільський клуб, а коли у селі з'явився асфальт, шлях мертвим і живим простелився напряму — через обійстя, придбане херсонцем Ігорем Лобановим «під дачу». Сталося це тоді, коли новий власник помешкання змінив плани і перестав сюди їздити.

Саме ця покинута українцями садиба приглянулася курдам. І 10 вересня 2002 року Ігор Лобанов своїм дорученням, посвідченим нотаріусом Боровиком С. М., уповноважив Мгояна Амо Володяєвича розпоряджатися належним йому жилим будинком, надвірними будівлями та 25 сотками землі.

Не вдаючись до юридичних деталей, скажемо так: хата, хлів, погріб і земля стали фактично власністю курдів. Це підтверджено тим же Лобановим І. А. новою довіреністю, датованою 24 травня 2011 року.

Який, скажіть, добрий і щедрий господар, хоч би сусід Мго- янів Микола Александров чи «вічний кандидату сільські голови» Юрій Кононенко, дозволив би через власну землю прокласти дорогу хоч на кладовище, хоч до клубу?

І Кононенко, і Александров у відповідь на наші запитання хитали головами: «Нє! Це наша земля!..»

У тім-то й справа, що: «Наша!»

Аякже бути Мгоянам, які такі ж, як їхні «опоненти», громадяни України? Як?!

«Кладовище — священне місце для кожного народу, кожної нації, — мовить Казбек Мгоян. — Святе! А дорогу через наш город не покійники ж проклали...».

Аби покласти край невдоволенню «зацікавлених осіб» (а таких, підтримуваних тією ж непопулярною у південних краях своєю засліпленою агресивністю «Свободою»), Мгояни вирішили поступитися своєю ж приватною власністю – землею.

Так чотириметрової ширини дорога на кладовище з доброї ласки Мгоянів «самоузаконила- ся». Але не для проїзду транспорту.

Транспорт хай стає на трасі, а покійника до місця постійного спочину люди пронесуть на руках. І —вічна пам'ять померлим, мир і спокій живим!

Аж ні: шлях на кладовище у Дружному став мало не тропою війни.

Люди добрі! Та чи Бог у вас розум одібрав, чи іудині срібняки (від політичних провокаторів) очі засліпили, чи так пороблено... Невже за душею — нічого святого?

Ми кілька разів запитували у повпреда всюдисущої «Свободи» у Дружному Юрія Кононен- ка: «Чого ти, чоловіче добрий, звернувся по допомогу не до місцевої влади, а до заїжджих емісарів?». Юрій Віталійович, як по писаному, відчеканив: «Я місцевим активістам Партії регіонів казав: «Дивіться, що робиться: наших покійників немає як заносити...». Ніхто не звертав уваги, поки ми не передали у «Свободу». А чого не в сільраду?Сільська, районна, обласна... А толк який? Ми заручилися підтримкою партії, яка декларує захист місцевих громад...».

Виходить, влада у Ювілейному і підпорядкованому їй Дружному бездіє?

Із таким твердженням сільський голова Роман Пустовой не погоджується. Категорично? Ні, здалося, мляво: мовляв, якось сам по собі цей вузол розв'яжеться, і Дружне відповідатиме своїй назві.

Навряд чи. Обставини підкинули голові тест на дієздатність влади. Поки що її вплив на мир і спокій у Дружному символічні.

...А тим часом курди стережуть українське кладовище від можливих провокативних руйнацій, а талановитий курдський хлопчина Рустам Мгоян щиро і зворушливо співає українських пісень, і йому захоплено аплодують всі, кому дорога ця земля. І прикро, що знаходяться на цій землі люди, які сіють не жито- пшеницю, а вітер. І не спиняє їх навіть пам'ять роду.