Агрофірма «Радгосп «Білозерський» господарює по-європейськи

Віктор Сілецький, Герой України, директор знаного в країні господарства, в оцінках власних досягнень завжди стриманий, в емоціях — поготів. і коли чує, що хтось укотре «хоронить» село, не втримується: «Село живе і буде жити!».

На підкріплення сказаного пропонує поїхати туди, де ще у минулій п'ятирічці степові вітри з вовками змагалися, хто краще виє.

Нині на цих колишніх покинутих землях скрізь сади — від краю до краю. Поки що, може, не такі, як у славнозвісній Голландії, але до цього йде. Щоправда, рівняння на світочів європейського садівництва дається непросто. Непросто хоча б тому, що вітчизняний садивний матеріал (ті ж яблуні) — невисокої якості. Хоч-не- хоч, а доводиться завозити деревця навіть з-за океану...

Сорт слив Президент, наприклад, завезений з сусідньої Польщі. Плоди — як на підбір. Сергій Ковальчук, бригадир садівничої бригади, зауважує, що земля повертає вкладені у неї кошти щедро:

Урожайність — до 25 тонн з гектара. Цукру у плодах — 27%! Такої прекрасної сливи у нас ще зроду-віку не було! Щодня до 40 тонн продаємо Донецьку, Луганську, Харкову...

За нинішніх цін кожен «сливовий» гектар приносить «Білозерському» до 180 тисяч гривень виручки. Куди там до нього «пшеничному»!

Шалені гроші? — перепитує директор агрофірми. — Це все, шановні, відносно, навіть дуже відносно, бо сад вимагає куди більше витрат, ніж пшениця... Для нас тут головне інше — агрофірма дає людям роботу і зарплату.

Сади (яблуневі, грушеві, сливові, персикові) — це одне крило економічної і соціальної політики «Біло- зерського». Друге — виноградарство. І де ж іще плекати лозу, як не тут, у благодатній зоні дніпровського при- лимання, де ще древні греки-коло- ністи вирощували сонячні грона?

Для хлібороба суха, як нині, осінь — тривога, для виноградаря — благодатна пора. Бо дощики і дощі — це «вимивання» цукру з ягід і втрати самого урожаю, у вирощення якого вкладено стільки тяжкої праці...

На одній з виноградних плантацій безлюдно. І, як один у полі воїн, пливе, похитуючись, над різьбленим виноградним листям, над залізобетонним пакіллям, над ваговитими гронами диво техніки...

Помітивши наше здивування, Віктор Сілецький пропонує їхати на протилежний бік плантацій, куди впевнено прямує виноградний... корабель! Його поява на плантаціях означу, що із нинішнього року в агрофірмі розпочалася нова епоха — епоха механізованого збирання винограду.

Начальник цеху виноградарства «Білозерського» Володимир Вишняков французьким комбайном «РеІІепс», на покупку якого «випросив» у директора кілька мільйонів гривень, не нарадується:

Ця імпортна техніка у середньому за зміну збирає 80 тонн винограду, а за сприятливих умов — і всі 150!

А наочніше?

Для збирання такої кількості врожаю знадобилося б півтори сотні робітників плюс два десятки тракторів. «Француз» — чудо техніки! Після комбайна залишається дозби- рати вручну 5—10% ягід. Більше 25% урожаю зберемо комбайном. За 2—3 сезони комбайн повинен себе повністю окупити.

Механік Олександр Понедзельський, механізатори Роман Тарасов і Микола Гінжул, у свою чергу, теж дають високу оцінку французьким машинобудівникам, які створили цю вкрай необхідну і в Україні техніку.

Насамкінець цікавимося у Володимира Вишнякова:

А збирати є що?

Аякже! Взяти Біанку. Показники цього сорту, можна сказати, ідеальні: цукор —22%, кислотність 7 при урожайності 100 центнерів. А взагалі у виноградарстві половинауспіху залежить від погоди, друга — від агрономічної служби.

У нинішніх планах агрофірми — одержати не менше 3 тисяч тонн винограду технічних сортів. Саме ці сорти — майбутнє галузі, позаяк попит на столові впав. Не по кишені широким верствам населення, оскільки це, за висловом директора агрофірми «Білозерський», «продукт не харчування, а достатку».

Коментуючи побачене і почуте, Віктор Петрович зауважує, що у сусідньому Придністров'ї 70% винограду збирають не робітники, студенти і учні, а саме комбайни. А у нас цих комбайнів лише три. На всю державу!

Цей мізер означає: прибуткова у всьому цивілізованому світі галузь потребує з боку держави значно більшої уваги, ніж нині. І не адмініст- ративно-наказової, як заведено у наші дні, а матеріальної. Галузь справді того варта!