Відігріти ці маленькі сердечка може тільки тепло вихователів і надія на нових батьків…

Яке незбагненно холодне поняття державні діти. Дитячі будинки і досі асоціюються з сірими стінами, одноманітною обстановкою ігрових та спальних кімнат, не завжди чемним персоналом. Зараз хоч і настали часи «потепління», більшої уваги держави до таких закладів і їхніх вихованців, утім, багато в чому ставлення до дітей-сиріт, від яких відмовилися матері в пологових будинках або чиї батьки позбавлені прав чи виникли інші прикрі обставини, все-таки залежить від колективів цих спеціалізованих установ. Замінити близьких одночасно кільком десяткам малюків, щодня бути свідками того, як вони ростуть, роблять свої невпевнені кроки та белькочуть перші слова, а ще бачити сповнені смутку оченята — одночасно неймовірна радість і почуття, що ятрять душу. Головному лікарю Херсонського обласного будинку дитини, який здавна називають «колокольчиком», Світлані Івановій перш ніж очолити цей заклад майже 10 років тому, навіть на думку не спадало, ще її фах акушера-гінеколога і нова робота можуть так змінити життя і її саму. Відразу після закінчення інституту вона відчувала неймовірне задоволення дарувати жінкам радість материнства, бачити щасливі обличчя молодих мам, першими брати на руки своїх немовлят. І раптом усі ці яскраві фарби зникають, коли молодому успішному спеціалісту Івановій в управлінні охорони здоров'я облдержадміністрації пропонують очолити дитбудинок, в якому на той час перебувало понад сто малюків, переважно інвалідів. Щойно переступивши поріг цієї специфічної установи, Світлана Петрівна ніби прозріла, куди насправді потрапила. Процес адаптації проходив болісно, однак почуття відповідальності перед цими згорьованими янголятками не давало розкисати.

Тепер у закладі створені належні умови для догляду за малюками, адже тут утримуються діти від народження до чотирирічного віку. Чимало з них інваліди зі складними патологіями. Однак, скільки б років не відпрацював у закладі, звикнути до дитячого горя неможливо, і щоразу дивуєшся, споглядаючи за маленьким тендітним створінням: як таке подароване Богом щастя можна було залишити в пологовому будинку? Одночасно хочеться всіх пригорнути й зігріти, що і прагне зробити кожен з персоналу дитячого будинку. Тому в колективі приживаються лише ті люди, котрі сповна віддаються роботі, а головне — до нестями люблять дітей. їхня місія в стінах будинку маляти не обмежується рамками робочого часу, поняття робота і загалом життя для них давно злилися в єдине ціле. Бо кожна дитина допитливими дорослими оченятами ніби зазирає тобі в душу. Ці крихітні психологи добре знаються на тому, з якими помислами до них приходиш, гостро відчувають межу між добром й злом, старші прагнуть кожного гостя приміряти до себе на роль тата чи мами. Часто-густо в незачинені двері кабінету головного лікаря зазирають допитливі пустуни — старша група малят, прямуючи довгим коридором, не може просто так пройти, діловито не запитавши: «Петловна! А кафеты есть?». Звичайно ж, для таких гостей завжди є. Світлана Петрівна любить балувати своїх підопічних. Тож коли до дитбудинку приїздять 0лагодійники з солодощами та фруктами, вона налаштовує персонал: «Готуйтеся, будемо балувати дітлахів». Бо впевнена» що діатез, якщо раптом трапиться, можна вилікувати, а от черствість та байдужість стосовно цих крихіток нічим не виправдаєш. Адже в сім'ях батьки прагнуть ні в чому не відмовляти своїм чадам, і не лише на свята. Тож нехай хоч ласощів малятам завжди вистачає, адже вони їх так люблять.

Як не болісно прощатися з кожним вихованцем, до якого за час його перебування тут прикипаєш серцем і який згодом йде на усиновлення, ця подія для Світлани Іванової — щоразу безмежна радість. Вона як державний опікун переконана: навіть найтепліші стіни дитячого будинку, затишок, бездоганний догляд і купа іграшок не здатні замінити маляті материнського тепла, особливої батьківської любові. Наповнюваність дитячих будинків — наразі той показник, який щодня має зменшуватися заради щастя їхніх маленьких вихованців. Чим більше малят потрапить до повноцінних люблячих родин, тим щасливішим стає і персонал закладу. Батьки-всиновителі потім частенько телефонують головному лікареві, діляться зі Світланою Петрівною своїми радощами, коли їхні синочки та донечки починають робити перші кроки, вимовляти перші слова, проявляють успіхи в навчанні. Разом з новою родиною для них починається новий відлік часу... Вони ніби вдихають життя в сім'ї, котрі втратили надію мати власних малюків або в яких трапилися драматичні події і вони втратили рідних дітей. Ці вчорашні «державні діти» стають сенсом кожного нового дня, який неодмінно стає радісним, сповненим щастя материнства та батьківства. Тож попри буденні проблеми та зайнятість, не баріться постукати в двері таких установ, які завжди відчинені для потенційних батьків та благодійників. Ці малята можуть розтопити навіть найміцнішу кригу в вашому серці.