Дії (або бездіяльність) наших можновладців щодо духовних осередків українських конфесій наводять на думку, що у сприйнятті чиновників храм — це або успішне підприємство зі стабільним солідним прибутком, або взагалі зайва у місті установа. Наприклад, київська міська влада нещодавно змусила церкви сплачувати астрономічні суми за опалення. Тарифи для них віднині такі ж, як і для столичних ресторанів, стрипклубів та дискобарів, А от у Херсоні існують приклади, коли релігійні громади у своїх історично приналежних церквах нагадують швидше бідних квартирантів, ніж повноправних господарів. І щоденне життя парафії, і її до л я загалом залежать від того, який настрій сьогодні у місцевих чиновників.

Ще князь Григорій Потьомкін у перші роки заснування Херсона розумів: у багатонаціональному місті, де живуть не лише українці та росіяни, а й поляки, греки, німці, євреї та багато інших народів, повинні бути і релігійні осередки цих громад. Одним з перших храмів у Херсоні став римо-католицький костел, зведений на перетині вулиць Католицької, Ерделівської та Грязної у 1787 році. Його суспільну значущість підтверджують архіви: «Римо-католицький костел був природним доповненням культурно-релігійного життя Херсона. В будні і свята чистий звук його дзвонів зливався зі дзвоном старообрядської церкви, створюючи неповторну гаму та дивовижну гармонію звуків. Щонеділі після служби люди збиралися послухати органну музику — Шуберта, Бетховена і Баха. Навпроти костелу був польський клуб, при клубі — школа і товариство допомоги бідним католикам. Вдень у польському центрі дзвеніли голоси дітлахів, а ввечері молодь з різних районів дружно витанцьовувала краков'як та інші польські, українські та російські танці. Часто виступав і польський театр з різними виставами. Тому люд різних національностей та релігій приходив і відпочивав у польському центрі з великим задоволенням».

Завітаймо до костьолу сьогодні: так само, як і більш ніж два століття тому, тут багатолюдно. Найприємніше, звісно, спостерігати, що до Бога йде чимало молоді і навіть маленькі діти. Сам храм, здається, з віками ще більше милує око: високий, білосніжний, увінчаний дзвіницею та хрестом, костел Пресвятого серця Ісуса Христа схожий на наречену, яка радісно зустрічає усіх перехожих вулиці Суворова.

Лише херсонські старожили, як ніхто інший, можуть розповісти про поневіряння їхнього храму. Адже великою мірою відчули їх і на собі.

— Відтоді, як у 30-х роках минулого століття місцева влада закрила костел і почала використовувати приміщення під Держкінопрокат, а потім відкрила кінотеатр дитячих фільмів ім. Павлика Морозова, наші римо-католики, які жили у Херсоні та сусідніх районах, фактично залишилися без духовної обителі, — розповідає голова польського національного товариства «Полонія» Розалія Ліпінська. — І тільки коли перший президент України Леонід Кравчук у березні 1992 року видав Указ «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна», католики, а це переважно етнічні поляки, наважилися поставити питання про відновлення історичної справедливості.

— Пам'ятаю, ми почали збиратися на богослужіння перед будівлею, на вулиці. Меса відбувалася за будь-якої погоди, і людей приходило багато. Згодом нам відкрили двері у коридорчик кінотеатру. Як там не було тісно, але ми раділи. А потім місцева влада виділила кімнатку в середині приміщення. Це був ще один крок до перемоги, — згадує парафіянка Генефа Мироненко. — Не було такого дня, щоб ми пропустили службу. Моя родина, наприклад, живе у Зеленівці. І навіть коли були на рідкість сніжні зими і автобуси не ходили, ми діставалися до Херсона попутками. Думка, що у нас тепер знову є храм, хоча храмом тоді його важко було назвати, зігрівала нас найбільше.

Коли будівлю передали парафіянам, вона мало чим нагадувала дім Божий: «Вікон тут не було, адже у кінотеатрі вони не передбачені. Темно, холодно. Ксьондз, який очолив парафію, жив у наметі, який розбив просто г) приміщенні», — додає спомині» пані Ліпінська. — Ані місто, ані держава не дали жодної копійки на відбудову. Костел Пресвятого серця Ісуса Христа реконструювали за кошти римо-католицької громади країн Західної Європи, переважно Польщі. І попри те, що ми вирішуємо всі свої проблеми самотужки й сьогодні, від нашої місцевої влади не відчуваємо особливої поваги. Навпаки, бачимо певну зверхність».

Ось вже 10 років римо-католицька громада не може достукатися до місцевих чиновників у питанні землекористування.

— Згідно з архівними даними, два століття тому територія довкола храму належала парафії, — розповідає настоятель костьолу, отець Даріуш Баля. — Зараз вона у нас в оренді. Щомісяця сплачуємо майже 500 гривень. Не повірите, але для нас це багато. Пожертви парафіян незначні, а потрібно ж зібрати кошти і на оплату енергоносіїв, води тощо. Грошей катастрофічно не вистачає. У той же час ми не просто доглядаємо прилеглу до храму територію, а й забезпечуємо її повноцінний благоустрій.

І справді, біля костьолу Пресвятого серця Ісуса Христа дуже затишно. Тут висадили дерева і квіти, в обладнаному сквері поставили лавочки. А тому сюди залюбки приходять відпочити мами з малюками. Хоча самі парафіяни не приховують обурення з іншого приводу: територію вподобали місцеві вандали, наркомани та алкоголіки. Аби, йдучи до дому Божого, люди не натрапляли на порожні пляшки та шприци, парафіянам треба рано-вранці починати прибирання. Через цю проблему змушені були поставити паркан і довкола самого храму Такого рішення не розуміють усіляких міських службах і нарікають: мовляв, навіщо католики відгородилися, адже це не їхня, а загальноміська територія.

— Щосуботи збираємо під парканом декілька мішків сміття. Боюся, якщо не буде огорожі, під час хресної ходи обходитимемо костел повз людей, які спокійнісінько розпивають пиво під стінами духовної обителі, — зауважує настоятель. — Ми неодноразово зверталися до мерії з проханням передати нам землю у безкоштовне користування, адже Указ Президента «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» це дозволяє. Мова йде про 13 соток землі. Ми неодноразово були у мерії і чули, що нам хочуть допомогти. Але рішення, яке б поклало край цій проблемі, ніхто так і не приймає. Це має зробити міська рада. От і нещодавно до костьолу прийшли три депутати. Одні поставилися з розумінням, а інший сказав, що ми взагалі забрали кінотеатр. Хіба можна таке говорити? Два століття тому тут звели храм, а потім зруйнували, щоб побудувати кінотеатр. Де ж історична справедливість? Де повага до тих городян, які є нащадками перших мешканців Херсона?

Отець Даріуш згадує, що подібне після повалення комуністичного режиму переживала і Польща. Землю разом з храмами повертали віруючим. Якщо ж з певних причин це було неможливим, влада виділяла конфесії рівноцінну площу в іншому місці, аби тільки звести конфлікт нанівець. А от в Україні, зокрема в Херсоні, на думку, католицької громади, або закони не діють, або чиновникам просто бракує поваги до власної історії.