Сьогодні ми чуємо від політиків чимало гучних обіцянок щодо відродження українського села. Але треба бути повним дурнем, аби в ці обіцянки вірити. Коли розпочався зухвалий грабунок всього того, що зробили наші діди та батьки (заводи, фабрики, готелі, ресторани...), то відразу постало питання: а як же бути із простими селянами, бо ж у них нічого нема і ніколи не було? Можновладці довго голову не ламали: а давайте їм дамо у тимчасове володіння земельні паї, а потім ті наділи під якимось приводом заберемо, тобто скупимо. Так все і вийшло. Після недолугого розпаювання колишніх колгоспно-радгоспних земель селяни зараз мають в середньому по 6-8 гектарів землі і отримують за оренду своїх земельних паїв 2-2,5 тисячі гривень на рік. Та чи можна на такі гроші (а з них ще треба сплатити земельний податок) прожити протягом року, якщо більшість сільських жителів нині втратила постійну роботу? Риторичне запитання. Від такої безвиході люди спиваються, розлучаються, кидають рідні домівки і їдуть у всілякі зарубіжжя на заробітки, аби тільки не померти з голоду... А між тим, думається, все ж таки можна і в Україні бути повним господарем на своїй землі. Потрібна тільки вдумлива підтримка держави у такій перспективній справі, як створення на сільських територіях державних машинно-тракторних станцій (МТС), які колись, на зорі колективізації, вже добре себе зарекомендували.

Справа в тому, що переважна більшість селян не в спромозі самотужки обробляти свої земельні паї, а тому просто вимушені здавати їх в оренду агропідприємцям та фермерам. А наявність розгалуженої системи МТС дозволила б цю проблему ефективно розв'язати.

Наведу характерний приклад навіть із радянських часів. В 1967 році я служив в окремому автомобільному батальйоні. Пам'ятаю, ми отримали новенькі «ЗІЛи-130» прямо на автозаводі і нас направили на збирання врожаю зернових в Кокчетавську область Казахстану. Жнива ще тривали; коли почались снігопади та хуртовини, тож наш автобат передислокували в Молдавію. І ось що ми там побачили. У Флорештинському районі, де нам довелось працювати, вже тоді землі були між селянами частково розпайовані. На кожну сім'ю припадало в середньому по два гектари. Вирощували люди на тих ділянках в основному буряк. А в сусідньому селі на базі малих тракторів ДТ-20 та «Владимирец» працювала машинно-тракторна станція з повним набором сільськогосподарського знаряддя та механізмів, починаючи з плуга і кінчаючи навантажувачем. Робилось все дуже просто. Господар паю подавав в МТС заявку на обробіток грунту під сівбу, вирощування та збирання буряка. Відразу ж укладався договір із цукровим заводом про здачу йому врожаю буряка. А цукровий завод в свою чергу домовлявся із МТС про механізм відповідних взаєморозрахунків. В кінці року господар земельного паю отримував від цукрового заводу все належне: гроші, цукор, жом, малясу — причому отримував все це на свій вибір.

Цей досвід вартий уваги і в наш час. Хіба наша держава не в спромозі створити декілька сотень МТС, приймати у селян вже готову продукцію чи врожай? У свою чергу, якщо господар земельного паю самотужки отримає з кожного гектара хоча б по одній тонні зерна, то він обов'язково замислиться, чи треба йому здавати свою ділянку в оренду за безцінь, як це бачимо зараз практично всюди... До того ж, селяни, які мають намір за допомогою МТС самостійно обробляти свою землю, можуть спробувати об'єднатися в обслуговуючі кооперативи, кооперативні господарства по спільному обробітку власної землі тощо. На жаль, земельні відносини в цьому перспективному напрямку чомусь не розвиваються. Селяни все частіше здають свої земельні паї в оренду на 10 років, і, я думаю, що за такої ситуації на українському селі можна поставити хрест. Дуже прикро. І не зрозуміло: чому в Молдавії можна із здоровим глуздом працювати на власних земельних паях, а в Україні не виходить?