Хунвейбіни (кит.) — молодіжна організація, створена маоїстами в Китаї в 1966 р. з одурманених націоналізмом політично незрілих учнів старших класів, частково студентства, для проведення г. зв. «культурної революції». (Словник іншомовних слів).

Відомо, що перша хвиля хунвейбінізму в Україні припадає на осінь 1990 року і проходила під девізом „Геть Масола і Кравчука!» Перший — тодішній Голова Ради Міністрів УРСР, другий — секретар ЦК Компартії України.

Цікаві обивателі, які ходили поглянути на студентський табір і поспівчувати „бідолахам», описує очевидець тих подій, не підозрювали, що внутрі цього „стихійного протесту» діє чітка організація. Нині народний депутат від Луценкової НС, а тоді „продвинутий» студент Олесь Доній, по-сучасному був „фронтменом» акції: „ходиву телевізор». Аза кулісами сховались: інформаційно-пропагандистський центр, який відав „речовками» і друкуванням листівок, відділ обслуговування голодуючих, відділ харчування, медпункт і відділ охорони.

Листівки бігали друкувати у будинок Руху по сусідству — у Музейний провулок, там була множильнатехніка, завезена „із-за бугра». Відділ харчування (хтось же давав гроші!) забезпечував учасників акції ковбасою, консервами і хлібом. Голодували жне всі. А ті, хто голодував, робили це строго по науці, не збираючись зводити рахунки із життям. До речі, як зауважує очевидець акції, більшість голодувальників були студентами Львівського медінституту — вони знали, як не зашкодити своєму здоров'ю. Одне слово, все це було великою комедією. Яка, однак, нанесла немало шкоди і державі, і авторитетові студентства взагалі і принесла немалу користь організаторам студентства.

(Прийом завозити в Київ для масових акцій народ із Західної України відтоді став традиційним).

Тепер акція відновлюється. І знову хунвейбіни пішли від західних „теренів». Керівники місцевих, як вони їх називають „вишів», по-ієзуїтськи заявляють, що вони не можуть заборонити студентам протестувати, мітингувати, бо це, мовляв, „є їхнє конституційне право...».

Ми, перефразовуючи відомий вислів, демагогію теж вивчали не по Гегелю. І добре знаємо, як „випадково» виявляється „рояль в кущах». Маємо на увазі „спонтанний» вияв, як вони кажуть „спротиву» (по-українськи: протесту) проти призначення міністром освіти і науки України Дмитра Табачника. В чім причина несприйняття цього відомого вченого, публіциста, політика? Та лише в тому, що Табачник не терпить фальші, яка вигідна його опонентам, бо за неї непогано платять. А „нафальшовано», тобто сфальсифіковано, стільки, що і Табачнику, і його політичним однодумцям на самому вершечку влади — гребти — не розгребти! Табачника і тодішню опозицію можна звинувачувати за те, що під час міністрування Вакарчука вона по-серйозному не протестувала проти того, що історію спотворено, мову (українську!) начинено „вишами», „міністерками», „місткинями», „розчепірками» та іншим сміттям, звезеним із задвірків усієї, як висловлюються прихильники освіти по-вакарчуківськи, „Эвропы» і „Гемерики». Табачник має на меті всього лиш виправити те, що зганьблено непрофесійними діями попередника, який, навряд чи був упевнений у власній правоті, тому більше двох років сидів на двох стільцях: міністра МОН і ректора Львівського національного університету.

У державі знову запахло хунвейбізмом — різновидом, по суті своїй, охлократії, тобто владою натовпу. Ми побачили, на що спроможний натовп восени 2004-го. Що одержали „на виході, бачимо зараз. Відставка Табачника у цьому ряду — не мета, а шлях. Історія знає, чим закінчився постріл в Сараєво, яким був результат підпалу Рейхстагу, чим обернувся, нарешті, поцілунок Іуди.

Не думається, що, у тім числі й студенти вузів іншої частини нашої держави, і учні, й вчителі не виступлять на захист і справжньої української мови, і неспотвореної історії України.