Живе в Каланчаку людина, яка перетворила цей райцентр в один із найзеленіших на Півдні України. Навіть не віриться, що в цих степах, де гуляють суховії та пилові буревії, створені красиві композиції паркових насаджень, немов смарагдові оазиси з тінистими алеями. Ніхто вже й не згадує, як раніше говорили про райцентр: ліворуч — гірчак, праворуч — солончак, а посередині — Каланчак. Зруйнував цей стереотип паркобудівник Володимир АРХИПОВ.

Парк —. за дипломним проектом

— Той день, 15 березня 1967-року, запам'ятався мені на все життя. Саме тоді перший секретар Каланчацького райкому Компартії України Гліб Петрович Кочубей приймав мене на облік як спеціаліста, направленого обласним управлінням лісового господарства, — згадує Володимир Архипов. — Я повинен був працювати лісничим Каланчацького лісництва Скадовського лісгоспу зі створення водоохоронних та ґрунтозахисних лісових насаджень по берегах Північно-Кримського та Червонознам'янського каналів — від Скадовська до Армянська. Керівник району запропонував мені скласти проект озеленення Каланчака і окремо — на парк культури і відпочинку, зробити його таким, щоб відповідав усім нормам паркового мистецтва.

Легко сказати: створити парк, коли навколо — лише пригнічені кущі на засолених ґрунтах під палючим південним сонцем.

— Я ж на той час всього-на-всього був студентом шостого курсу Львівського лісотехнічного інституту, але після отримання такого завдання змінив тему дипломної роботи, і вона називалася: «Озеленення районного центру — смт. Каланчак Херсонської області». В інституті до цього поставилися дещо скептично, адже такий проект могли розробляти проектанти з архітекторів, художників, паркобудівників і лісівників. Але дозвіл таки дали, — посміхається Володимир Іванович.

Більше того, писав він свою дипломну роботу у Херсонській протитуберкульозній лікарні, де лікувався протягом дев'яти місяців. Часто тоді згадував вислів свого дідуся Павла Івановича Архипова, який був з донських козаків: «Узявся за гуж — не кажи, що не дуж».

У1970 році онук донського козака захистив дипломну роботу на «відмінно», з кваліфікацією «інженер лісового господарства» та рекомендацією втілити свій проект у життя.

— На початку 1973 року районна влада «благословила» мене на закладання центрального скверу в Каланчаку, — говорить Володимир Архипов.

— Треба сказати, що у цих роботах брала участь вся громада. У багатьох відгукнувся поклик предків, а керівники району, зі свого боку, забезпечували участь в озелененні колективів підприємств, організацій та установ.

З боку теперішнього магазину маслозаводу, стомат-поліклініки, будинку культури було завезено 8000 тонн землі. Автор дипломного проекту спланував, провів плантажну оранку і ще раз перепланував величезну Ділянку майбутнього скверу. Саджанці привозив з Івано-Франківської, Львівської, Київської областей та Криму.

Уже в квітні 1973 року, після закінчення закладки скверу, перший секретар Херсонського обкому партії Іван Мозговий організував обласний семінар з питань озеленення, і Каланчак посів перше місце в області.

— Та й нині таких композицій зеленого будівництва, яку нас, немає в жодному райцентрі області, а можливо, й півдня України, — вважає Володимир Архипов. —Втілення проекту продовжилося у 1974 році закладанням бульвару по вулиці Леніна. Пізніше гарні зелені зони з'явилися майже на території усіх підприємств, кращими з них було визнано насадження управління газового господарства, комбінату комунальних підприємств, району електромереж, маслозаводу, відділу внутрішніх справ. Гарний сквер виріс і біля меморіалу Слави, проект його свого часу замовив тодішній директор радгоспу «Жовтневий» Іван Семенович Михайленко. Варто також назвати й інших людей, котрі брали активну участь в озелененні Каланчака: Василь Рощук, Людмила Шептура, Григорій Корнієнко, Микола Кириченко, Раїса Доценко, Інна Голощепова, Марія Швидавченко та багато інших. Велике їм людське спасибі. До мене масово йшли люди за саджанцями, і я нікому ні в чому не відмовляв.

Згодом за його проектом був закладений місцевий парк культури і відпочинку. Піонерами цієї справи стали працівники підприємства комунального господарства, яким на той час керував молодий випускник Львівського лісотехнічного інституту. Зробили розбивку території під пішохідні доріжки, під посадку декоративних дерев, з урахуванням стандартів паркобудівництва: 25% території — під галявини, без яких парк не мав би своєї художньої декорації; 40% — під насадження замкненої форми та 25% — під поодинокі дерева. Збудували танцмайданчик, альпінарій та козацьку могилу.

— Усе це в минулому, а останній, пам'ятний для мене об'єкт озеленення — це сквер навколо пам'ятника Тарасу Шевченку, — сумно зітхає ветеран. — Можна було б тільки радіти від того, що життя прожите не марно, нещодавно мені виповнилося 75 років. Та болить душа від того, що зроблене раніше практично не має сучасного продовження. Роботи ж — непочатий край. Причому щоденної. Це догляд і за насадженнями, і за пішохідними доріжками, за малими архітектурними формами, газонами, квітами. І всі відмовки, що немає коштів, не хочеться сприймати всерйоз. Потрібні велике бажання і відповідальність перед нинішніми і майбутніми поколіннями. Потрібно бути господарем і по-справжньому дбати про привабливий стан свого селища, знаходити і час, і можливості, кошти і уміння. Тільки так громада зуміє довести до логічного завершення справжній оазис краси серед південного степу.

На місці зруйнованого храму

Навколо цього гарного скверу розташовані Будинок культури, відділення банку, магазини, триповерхова будівля райдержадміністрації та чотири релігійні установи.

— Я дуже добре знаю Архипова, адже наша родина приїхала до Каланчака саме тоді, коли парк закладався, — розповідає Єлизавета Нагнільна, котра працює служницею в Свято-Михайлівській капличці. — Його у нас всі люблять і поважають. Я його вчора бачила, старенький став, а пам'ятаю молодим. Привіталися, кажу: дай Ў Бог вам здоров'я, що таку красу для всіх нас зробили! Знаю, що в районній газеті було декілька публікацій з приводу того, чиїм іменем назвати цей чудовий парк. Різні думки. Чесно кажучи, я була б не проти, щоб парк назвали саме на честь Архипова. Колись на території парку був Свято-Михайлівський собор. Шукаючи його фундамент, все перерили, але ж знайшли. І встановили на місці олтаря пам'ятний хрест. Зараз капличку будуємо з цією ж назвою — Свято-Михайлівська. І парк вирішили назвати також Свято-Михайлівським, і криничку так само. Люблять у нас цей парк. Колись тут були лавочки і навіть фонтан працював, усе зруйнували сучасні варвари...

З приводу назви парку в райцентрі вирували пристрасті.

— За рішенням селищної ради від 27 травня 2009 року вирішено назвати паркову зону, прилеглу до Свято-Михайлівської каплиці, Свято-Михаилівським парком, — повідомив селищний голова Каланчака Микола Кишиневський. — Чому ми його так назвали? Тому, щоб це місце було справді святим. Щоб наша молодь не знищувала цю зелену красу, берегла її. Поруч — капличка Свято-Михайлівська, неподалік — криничка. Так співпало, що у нас і батюшка Михайло, але ж ми не під нього підлаштовувалися, повірте! Хоча й врахували його клопотання. А для того, щоб відзначити тих, хто брав участь у створенні цього парку, зокрема й Володимира Івановича Архипова, ми встановимо гранітну скалу, на якій буде табличка з іменами всіх, хто брав участь у закладанні цього парку. Так ми увічнимо пам'ять цих людей. Встановимо скалу поруч із пам'ятником першим поселенцям. Ми дуже вдячні Володимиру Івановичу за те, що в його віці він багато робить. Справжній ентузіаст озеленення нашого селища. Працює на добровільних засадах, безоплатно доглядає дерева, квіти. Це дійсно завдяки саме Архипову наше селище буяє в зелені. Це його заслуга.

«Парк імені?..»

Між тим, полеміка навколо назви парку точилася на сторінках районної газети «Слава Праці». Понад ЗО парафіян Свято-Преображенської церкви підтримали рішення селищної ради в публікації «Хто вище від архистратига Михаїла?!», однак відразу ж відгукнулися противники, надіславши звернення, яке підписали більш ніж 260 мешканців Каланчака.

— Не потрібно жителів райцентру звинувачувати безпідставно, пишучи: «Мали колись жителі. Каланчака сили на знищення храму». Це неправда! — обурюється Галина Зінчук. — Підірвали церкву, відступаючи, німці (у ній були боєприпаси). Тобто всі претензії не до жителів! Не стояли б руїни до 1954 року. Світла навіть не було у цей повоєнний час. Не мали люди добре ні їсти, ні вдягнутися (бо грошей тоді ще не давали), часто одна куфайка і гумові чоботи були на всю сім'ю. Господарство потрібно було піднімати. Час був інший. Тому дзвіницю зняли (не розбили!), руїни прибрали. А зараз, проводячи роботи, понівечили корені дерев, тому вони скоро можуть всохнути. Що, теж «безбожники» це робили? Архівні документи свідчать, що поворотний момент в активному озелененні Каланчака відбувся за дорученням керівників місцевих органів влади. Спеціальною програмою передбачалося будівництво художньо-декоративного комплексу всього селища, з місцями масового відпочинку для населення: Отже, парк було закладено «безбожниками» радянської влади (за вашим висловлюванням). І доглядався він як слід доти, доки та влада була! Та ж «безбожна» влада відіграла максимальну роль в будівництві храму на території «Жовтневого». Бо керівниками тодішніх радгоспів «Жовтневий», «Партизан» та інших установ у районі були «безбожники»-комуністи.

Я не закликаю до повернення тих часів, підкреслює Галина Зінчук, але факт залишається фактом: в архівах ніяких згадок немає, що криниця на території парку також була Свято-Михайлівською. Цю артезіанську свердловину пробили для громади всього селища батько й син Косенки, вихідці з Турбаїв!

— У Конституції України записано, що церква відокремлена від держави. А держава від неї. То чому ж керівництво селищної ради потурає священику? Складається враження, що не виконком і депутати керують, а навпаки. Бо, може, ще й селищній раді доведеться або виселятися з займаної будови, або платити церкві оренду за землю, яка була колись її. Випадки такі в Україні уже є, — продовжує Галина Зінчук. — Дехто іронічно зауважує: ви так хапаєтеся за минуле! Справді, минулим потрібно дорожити, щоб збудувати майбутнє. Це незаперечна істина. І коли віруючі говорять, що теперішня молодь невихована, бездуховна, то потрібно виховувати. І краще — на власному прикладі, а не загрібати жар чужими руками. Виникає запитання: для кого це керівництво селища зробило таку послугу і за що? І наостанку. Люди цікавляться: Ілліча, що на території скверу залишите? А може, тихенько, йому ім'я нове дасте? Варто дослухатися до голосу більшості: парк повинен бути народним!

Ну а що ж думає з цього приводу справжній творець зеленого дива-парку Володимир Архипов?

— По-перше, це сквер, а не парк! Щодо намірів нашого настоятеля храму протоієрея Михайла Кулини залишити навколо якомога більше об'єктів з назвами Свято-Михайлівський... Знаєте, як кажуть поляки? Що занадто, то не здраво. Головне, щоб була пам'ять в душі і серці...