Тільки повноцінна сім'я робить дитину щасливою, а її майбутнє гідним

Ніяке багатство та благополуччя не може замінити людині найрідніших людей, зробити їх щасливими без того тилу і захисту, яким є сім'я. З покоління в покоління для кожного мама — найголовніша людина. Саме тому День матері, який в Україні відзначається у другу неділю травня, з кожним роком набуває ваги, бо пов'язаний з образом найблагороднішої жінки, котра завжди підтримує і розуміє, жаліє і безмежно любить. Недарма материнство в усі віки оспівувалося митцями. За тим, наскільки шанується в державі жінка-мати, можна визначити рівень культури та благополуччя суспільства. Щасливі діти, без сумніву, ростуть у дружній родині під опікою турботливих люблячих батьків. Низький уклін тим, хто виховує не лише власних дітей, а й взяв на себе відповідальну й почесну ношу — став сім'єю для сиріт. За прикладом далеко ходити не треба, ці люди живуть поруч. За буденними турботами вони зберігають терпіння та любов, відданість і батьківський обов'язок.

З нагоди Дня матері та Міжнародного дня родини Херсонський обласний та міський центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді спільно з прес-клубом «Новий день», прийомними батьками та батьками, що створили дитячі будинки сімейного типу, матерями-одиначками та матерями, котрі виховують дітей з особливими фізичними потребами, батьками багатодітних родин, провели ділові діалоги, їх мета — підвищення авторитету родини, пропаганда сімейних цінностей та переваг виховання дитини у повній сім'ї, посилення відповідальності батьків за виховання дітей.

«Я візьму дитину з інтернату...»

Сказати собі таке — нелегкий крок. Зробити його вперше наважуються не всі, навіть ті, хто був налаштований це зробити давно. І тільки найрі-шучішим доля згодом віддячить щасливими сімейними вечорами за великим родинним столом, радістю спільних подорожей, випускними балами і успіхами вже дорослих самостійних дітей, котрі неодмінно пишатимуться своїми батьками, піклуватимуться про них на схилі років.

— Хто сказав, що якщо діти з інтернату, то обов'язково повинні мати якісь вади чи погану спадковість, — дивується батько десятьох дітей, вісім з яких є прийомними, з Біло-зерського району Анатолій Корнєв. — Не треба себе налаштовувати на негатив, не слід боятися, сумніватися і губитися у власних пересторогах.

Анатолій Олександрович з гордістю і захопленням розповідає про кожного з дітлахів, не поділяючи їх на рідних і нерідних. Спочатку з дружиною Оленою вони планували взяти в сім'ю одну дитину, потім з'ясувалося, що в неї є маленькі родичі, тож прийняли ще і їх, потім — подружок і друзів. Тепер просторий будинок Корнє-вих сповнений дитячого щебету. Сімейство дуже не любить і навіть ображається, коли їх казенно називають ДБСТ — дитячим будинком сімейного типу. Нехай для звітів так воно і годиться, але в житті це най-звичайнісінька багатодітна благополучна сім'я. Не все, звісно, складалося з перших днів гладко, втім, прийомні батьки знайшли в собі душевне тепло та мудрість не ламати дитячу волю, а посіяти в їхніх серцях добро, відродити віру. Один з хлопчиків, якого взяли в сім'ю, тікав з дому, бо дуже сумував за мамою, яка незадовго до того померла. Прийомний батько посадив хлопчика в машину і повіз на місце, де похована молода жінка. Відтоді дитина усвідомила, хто насправді для нього є родиною, де йому затишно і де він став бажаним сином.

— Діти для нас — це святе, — зізнається Анатолій Олександрович. — У нас навіть свої ритуали є сімейні: найбільше щастя — пити чай за великим сімейним столом і ділитися одне з одним тим, як пройшов день, а ще дуже любимо сімейні походи за покупками, радувати дітлахів обновками.

В сім'ї Корнєвих кожна дитина відзначається своїм хистом: до музики, вокалу, образотворчого мистецтва та спорту. Навіть під час прес-конференції вони з гордістю демонстрували свої таланти. В їхньому домі щодня звучать фортепіано, гітара, скрипка і, безумовно, задушевна пісня. Діти залюбки допомагають татові годувати декоративних птахів. Анатолій Олександрович переконаний, що саме через християнську любов до оточуючих, повагу одне до одного, надані можливості для творчого зростання його чада розвиваються та збагачуються духовно. Це велика і насправді щаслива родина. Вже зараз тато і мама переконані: це їхні діти, до яких душею прикипіли, і в майбутньому вони не менше радітимуть онукам, які будуть для них рідними! Тож не треба боятися брати дитину в сім'ю! Державі такі батьки радять, крім передбаченого соціального забезпечення сиріт, подбати ще й про соціальне житло, яке суттєво покращить їх подальшу соціальну реабілітацію.

Доля віддячує за милосердя до сиріт

— Я по-справжньому повірив у Бога 15 років тому, коли почав займатися соціальною роботою, — визнає Дмитро Муценко, директор Херсонського обласного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. — Бо родини, котрі прийняли під своє крило сиріт, надихають оточуючих помічати за рутинною роботою світле й прекрасне. Хіба не диво і не дар Господній, коли в бездітних сім'ях, де за певних обставин малят і бути не могло, жінка народжує після того, як усиновила сироту. Організм ніби стрепенувся від такого вчинку, оновився, зажив заново.

Фахівці стверджують, що діти з інтернатних установ з діагнозами насправді здебільшого не є відсталими фізично чи розумово. Вони просто не спізнали материнської ласки й турботи. Обніміть таку дитину, дайте їй зрозуміти, що вона потрібна, і вона оживе, немов зів'яла без води квітка.

Якось завітав до родини, яка усиновила дитину, — ділиться Дмитро Муценко. — Дитя у півроку, тільки-но потрапило до нових батьків, не те що не сиділо, а навіть голівку ледь тримало. Через два місяці перебування в родині хлопчик вже спинався на ноги і белькотав перші слова. Здавалося б, що особливого сталося? Вони не просто зігріли маля ласкою, а дали дитині шанс прожити гідне життя!

Дотик та запах матері захищають дитину

Психолог Тетяна Островенко поділилася досвідом сприяння сім ям, які виховують дітей-інвалідів. Часто доводиться допомагати їм долати почуття безвиході. Здебільшого чоловіки не витримують і залишають такі сім'?,.тоді психологічної реабілітації потребують жінки, яким належить здолати горе. Немало з матерів самі є інвалідами, тож біль моральний межує з фізичним. І всеж вони дають дітям те, чого не може дати навіть най-зразковіший інтернат. їхні діти оточені любов'ю, материнським захистом, її особливим запахом. Ті діти, котрі недоотримали цього тепла в дитинстві, нерідко приречені на невдачі у майбутньому. Вони не усвідомлюють, чого хочуть, невпевнені у своїх силах, постійно перебувають у внутрішньому напруженні та переживаннях. Діти ж виховані в повноцінній сім'ї, навпаки, не зважають на обмеження в фізичних можливостях. Вони воліють, аби взагалі ніхто не згадував про це і не дискримінував їх з-поміж інших. Невипадково діти-інваліди є надзвичайно талановитими в образотворчому мистецтві, музиці, літературі, вони стають зірками в паралімпійському русі, їм не потрібні жалість і співчуття, вони самі цілеспрямовано стверджують себе у різноманітних сферах життя, розвивають свої насправді необмежені можливості. Коли здорова людина споглядаєзатим, чогодосягають інваліди, вона реально усвідомлює, що гріх нарікати на життя...

Наталія Мелентьєва після загибелі чоловіка виховує двох дітей, одна з них є інвалідом. Свого часу їх родина перебувала під соціальним супроводом центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, тепер сама Наталія як волонтер веде соціальний супровід людей, котрі живуть з ВІЛ-СНІД.

— На жаль, суспільство неадекватно реагує на ВІЛ-пози-тивних людей. Тому вони вимушені приховувати свій статус, аби не провокувати дискримінацію, передусім, своїх дітей, — пояснює Наталія Валеріївна. — Такі сім'ї зазвичай дуже міцні і є своєрідною фортецею від несправедливих нападок, вони не є неповноцінними. Жінки з ВІЛ теж хочуть бути матерями і прагнуть зробити все, аби народжені діти не мали позитивного статусу. Вони люблять своїх дітей і оберігають їх.

Під час діалогів про сім'ю та материнство кожен їх учасник з інтересом розповідав про різні сторони, статуси родин, їх психологічний стан та соціальне забезпечення, супровід, взаємодію при цьому різних організацій та установ сфер освіти, медицини, охорони здоров'я, правоохоронних органів тощо. Про вплив на підвищення відповідальності батьків за виховання дітей та про особливості виховання дітей зі складними вадами, котрі не можуть себе обслуговувати. Також йшлося про оздоровлення певних категорій дітей, взаємодію при цьому державних установ, органів місцевого самоврядування, громадськості, відповідального бізнесу. У підсумку подякували прийомним родинам області за те, що останнім часом вони взяли під свою опіку кількість дітей, яка дорівнює фактично трьом інтернатам. Однак сирітські установи від того не стали менш затребуваними. Вони, на жаль, є такими ж заповненими дітьми, котрі чекають на нашу любов, тепло та милосердя!