Тарас Шевченко сьогодні актуальний, як ніколи – сказав нещодавно один з українських політиків. І з цим важко не погодитися.

Двадцять другого травня в Україні черговий раз вшановували пам’ять великого українця, пророка нації. 149 років тому цього дня на Чернечій горі в місті Каневі перепоховали тіло поета – його перевезли друзі з Сант-Петербургу.

Широке відзначення цієї дати розпочалося ще за радянських часів, в період горбачовської перебудови, коли це стало справою не лише патріотів-одинаків, а й громадськості. У роки незалежності організатором вшанування Кобзаря вже виступала влада на місцях. Протягом 20 років в цей день біля погруддя поета в Херсоні збиралися керівники міста, області, представники громади, школярі, студенти, політичних партій.

Тому цьогоріч 22 травня треба вважати «чорною суботою». Влада проігнорувала покладання квітів, віддавши перевагу Дню Європи, який широко відзначався в обласному центрі.

Хоча вшанування поета можна було цілком гармонійно «вписати» у відзначення Дня Європи. Важливо вміти знаходити баланс національних і європейських цінностей, чого, на жаль, не сталося.

Міська влада, яка організовувала разом з європейськими структурами День Європи, могла запропонувати спільно вшанувати Кобзаря представникам «Старої сеньйори». Європа знає і шанує Тараса Шевченка і його твори, в ЄС сьогодні проживають сотні тисяч українців. Прикро, але це не лише політична недалекоглядність, а й самоменшовартість.

Прикро й те, що, здається, влада – і колишня, і нинішня – не відзначають важливі для України дати від щирого серця, за переконанням. Змінюється влада – змінюються свята в угоду симпатіям чи антипатіям політиків. А ті, хто залишаються не при владі, швидко забувають про дати, на яких піарилися, будучи «при погонах».

Події 22 травня засвідчили: у Херсоні забули заповіт Шевченка про те, що треба і чужому навчатися, і свого не цуратися.

Зрештою, якщо сьогодні перечитати Кобзаря – мороз по шкірі, наче про нас написано. І мертвих, і живих, і ненароджених...