Є у нашому місті місце, де обличчя людей, які проходять мимо, мимоволі світліють. Це місце — нова церква по вулиці Радянській. Я не знаю людини, яка б не милувалася цим дивом, яке освітило Скадовськ. Один посадовець, з яким мені довелося працювати у райдержадміністрації, якось сказав: «Я її бачу, навіть коли перебуваю за сотні кілометрів від домівки». Так, нова * церква ще не діє. Але вона вже живе у наших душах, вже випромінює світло, зігріває наші серця.

Чому так? І чому навіть люди не воцерковлені, які не мають звички постійно відвідувати храм, душею тягнуться до цієї юної красуні, що стоїть поки що у риштованні, мов цнотлива наречена, що вбирається до вінця, і носять у собі її образ у чеканні великого свята? Відповідь одна-як немає міста без храму, так немає і людини, яка б не шукала цього храму, де б вона могла об'єднатися з усіма у вдячній молитві і виповісти тільки свої заповітні бажання.

Майже щодня біля споруди бачу робітників, які її опоряджають, і чесно кажучи, їм заздрю. Це ж таке щастя — будувати церкву, докласти рук до її творення. І завжди ніби бачу тут ще одного будівничого, який і благословив нове життя храму — преподобного Сергія Радонезького, святого, ім'я якого носить храм нашого міста. Він незримо присутній на будівництві своєї церкви. Адже церква — це не лише матеріальна споруда, а й духовна.

Нещодавно у Свято-Сергіївському храмі мені довелося молитися разом з іншими мирянами під час акафісту преподобному Сергію та пом'янути свого друга, який нещодавно пішов з життя. Це справді була рідкісна людина, що самою своєю присутністю завжди відганяла смуток і переводила проблеми у конструктивне русло. З ним не страшно було показатися слабким. Навіть смертельно хворий, наш Василь Іванович знаходив сили, аби підтримувати близьких. На таких, як кажуть, земля тримається. А ми, власне, здебільшого приходимо до церкви саме у такому випадку. Забігані, заклопотані житейськими справами, згадуємо про храм хіба що коли хтось покличе з неба. Але, скажімо, хто з нас знає щось детальне про життя та діяння преподобного Сергія? У цього святого, який вважається оплотом православної віри, була лише одна визначальна риса-доброта. Він не залишив свідчень про свої неабиякі подвиги, надзвичайну силу волі, та інші риси, властиві святим. Він не відрізнявся нічим, тільки світлим ставленням до оточуючих і до життя. Його справою не було наставляти, повчати. Він просто жив, і його девізом було просте слово, але таке ж важливе: — радуйся!

Радуйся! В житті стільки горя і смутку. Але не тримай його. Відпусти душу, вона обов'язково піде стежинкою радості. Бережи її тепло. Прийди хоча б подумки до преподобного Сергія, щоб він вділив тобі свого тепла, адже він тут, з нами, на землі, де ми живемо, робимо прикрі помилки і потім страждаємо, і де нам так потрібна людина, що бачить ситуацію у всій її повноті. Колись храм у центрі міста, збудований засновником Скадовська, також, образно кажучи, великомучеником Сергієм, був зруйнований. Але доброта незнищенна навіть у часи лихоліть. У простій рясі, з нехитрим скарбом, не сперечаючись, вона пішла в стареньку тісну церковцю на околиці міста, де довгі роки поспіль зустрічав нужденних духовного хліба великий подвижник віри отець Максим. Ті, кому вділив він свого заступництва, заново відкривали для себе значення цього простого божественного знаку — радуйся!

Чому саме святому Сергію була відкрита ця благодать? В ній -основа сили нашого слов'янського народу, його особливого історичного шляху. Відомо, що Сергій Радонезький благословляв Димитрія Донського на Куликівську битву. Князь-воїн черпав силу, схиливши голову перед святим старцем, добрим і світлим, що не сипав велеречивими закликами, а просто благословляв його на нелегкий путь, розуміючи всю її складність. Будівництво нової церкви довелося вести іншому подвижнику-отцю Миколі, який взяв важку ношу на свої плечі. Це він втілив у новій споруді не тільки свою заповітну мрію відродити у місті храм, але й неабиякий талант художника. Нова церква немовби увібрала у себе синьо-золоту красу України-Русі, повернула нас до нашого споконвічного коріння, яке уособлює молитва на нашій древній ріднім старослов'янській мові. Нею говорили наші предки, і те, що ми її не знаємо і не вивчаємо у школі — наша велика вада і велика втрата. Так вважає отець Микола і щодня просить заступництва та допомоги у здійсненні місії тримання оплоту віри. Де він черпає сили? У молитві, а ще — у підтримці своєї родини, своїх синів Тараса та Юрія, і матінки Зінаїди. Так діємо і ми всі, у своїх повсякденних справах, які не так важливі, але для нас багато значать. І святий Сергій, мені здається, зрозумів би нас і підтримав у цьому, у наших турботах про своє життя і про своїх ближніх, у нашому прагненні благополуччя і радості. Багато людей так чи інакше допомагають церкві, беруть участь у її повсякденних справах. Всі вони, всі ми причетні до виконання тієї місії, яку заповів своїм духовним чадам на цій землі преподобний Сергій — радуйся! Пишучи ці рядки, я також відчувала особливе натхнення. Думаю, воно знайоме людям, які обрали святого Сергія своїм покровителем.

Росте церква. Як гордовито підносяться у небо її золоті куполи! Яка велика благодать — бути главою церкви, освяченою хрестом, нетлінно .сяяти знаком віри. Але найбільше щастя-бути простим камінчиком у її підніжжі.