Учені-психологи стверджують: коли людина розпочинає новий етап у власному житті або зважується на кардинальні його зміни, у неї «відкривається друге дихання», тобто сама природа дає їй сили, піднесення і навіть допомагає зупинити старіння. А для творчих особистостей це можливість проявити себе по-новому, показати ще незнані грані свого таланту.

Шанувальники народного артиста України Василя Андрійовича Чорношкура засмучені новиною про його переїзд до іншого міста, але щиро бажають своєму улюбленцю творчих успіхів і нових здобутків. Василь Андрійович люб'язно погодився розповісти нашим читачам про свій життєвий і творчий шлях, причини від'їзду та плани на майбутнє. Розмова почалася зі спогадів про дитячі й юнацькі роки в Запоріжжі. Зі сміхом актор згадує епізод, коли, читаючи вголос перед усім класом «Дитинство» О.Горького, він дуже смачно вимовив не-літературне слово, надруковане з крапками замість половини літер. Тоді вчителька вперше назвала його «артистом». Згодом -виступи на шкільній сцені та у самодіяльному театрі палацу культури Запорізького алюмінієвого заводу. Саме тоді він зненавидів самодіяльність за розхлябаність та недисциплінованість, адже з дитинства звик усе робити як слід. Інтерес до професійного театру продовжував зростати. А посприяла цьому, як не дивно, така особливість роботи радянських бібліотек, як майже примусове нав'язування науково-популярної літератури. Оскільки Василь відмовлявся від технічних брошур, йому запропонували тоненьку книжечку «про театр», він прочитав її, а потім — і все, що було в бібліотеці на цю тему: Станіславського, Немировича-Данченка, п'єси різних драматургів і -утвердився у власному виборі. Коли повідомив батькам про мрію стати актором, вони були категорично проти. Тим більше, що син виявив неабиякі здібності до збирання автомобілів: під час заключної практики на авторемонтному заводі сам зібрав дванадцять^) ЗІЛів, а начальник цеху вмовляв батька дозволити Василеві працювати на виробництві з перспективою вступу до автодорожного вузу. Проте, незважаючи ні на що, він став студентом театрального інституту ім.Карпенка-Карого. Батько відмовився давати гроші неслуху, а стипендії Василь на той час ще не мав. Та материнське серце пом'якшилося, і вона потихеньку від батька посилала синові якусь копійчину. Зате коли по закінченню першого семестру він привіз додому залікову книжку з самими п'ятірками, батьковій гордості не було меж: загорнувши її в газетку, носив на роботу — показати товаришам і тому самому начальнику(щоправда, потай від сина). Більше конфліктів у сім'ї на цю тему не було ніколи.

У1968 році почав працювати в Херсонському музично-драматичному театрі, але кілька років батьки не знали про те, скільки він отримує зарплати (а це були аж 85 карбованців, у той час, як молодший брат після вечірньої школи на заводі мав 245!). Але улюблена робота, сім' я, яку створив у 21 рік, важили набагато більше, адже це були його Вчинки, його Бажання, його Життя. Починав, як і більшість молодих акторів, у масовці, але швидко прийшли власні ролі — спочатку заміна у «Прапорі адмірала», потім -«Дума про любов», «Дикий Ангел», інші. Була лише одна перерва у його служінні Мельпо-мені — на час перебування в армії. Командир спитав новачка: «Ти хто — артист? Підеш підручним до каменщиків.» Ось так з лопатою і не розлучався, хоча були і концерти, і звіти армійської самодіяльності, і спільні з другом виступи.

На сьогодні він створив більше 200 образів на сцені, отримав звання Заслуженого й Народного артиста України, є лауреатом численних мистецьких премій, але вважає, що справжніх ролей, які схвилювали і глибоко торкнулися душі, насправді лише п'ять-шість. Василь Андрі йович до таких відносить роль старого Кайдаша: Я «зачепився» за цю роль, адже людські стосунки — скрізь, і раптом зрозумів, що коріння армійської «дідівщини» — саме у сім ї, і допоки вона там буде, викор-інити її будь-де неможливо. А ще мене гріла думка, що у Кайдаша, при всіх його недоліках, є мрія -розкопати дорогу для людей, і він одразу став цікавим і зрозумілим. Його не треба грати як смішного п'яницю, бо за ним -Трагедія. Тому випадково почуті слова жінок, що виходили після вистави в одному з сіл:«Довели батька діти!» — підтвердили, що мене зрозуміли.

У Дуже простій історії«це роль Сусіда — людини, що спилася, і нікому не потрібна, але за якою теж — історія життя. Після смерті дружини він втратив інтерес до всього, але виявився здатним на Вчинок: ціною власного життя відвернув смерть ще не народженого онука і став, як і мріяв, янголом. Словом, роль повинна зачепити якусь саме мою струнку.

Нині Василь Андрійович збирається жити під Києвом, у живописному містечку Буча(від столиці — 20 хвилин маршруткою), бо саме в Києві мешкає його донька й улюблені онуки, які обожнюють дідуся, багато його родичів. І головне — там не буде «самотності у натовпі, що переслідувала його після того, як пішла з життя дружина. А практичну «школу дідуся» він пройшов ще тоді, коли дочка, поспішаючи у термінове відрядження, залишила на нього дворічну онуку,швиденько проговоривши, чим годувати малу. Розгублений дідусь переглянувся з кумом, а той спитав:«Ти все запам'ятав?» -» Ні...» Тоді кум порадив залишати на столі різні продукти — що дитина братиме, тим і годуватимуть. «Двадцять сім днів я провів з онучкою: годував, водив на море(а це було у Скадовську), вкладав спати і розповідав казочку. Я просто забув, хто я, як мене звуть, і яке у мене звання. Я був просто Дідусь — і все! А ще відчув, що дуже добре відпочив, спілкуючись із дитиною.»

В столиці у Василя Андрійовича багато друзів, знайомих, колишніх однокурсників, є реальні перспективи роботи на радіо, телебаченні, в одному з відомих театрів. І впевнена, ми ще побачимо не одну грань таланту улюбленого актора й у кіно, адже таке органічне поєднання аристократичної зовнішності, вишуканих манер, класичної акторської школи і справжнього професіоналізму зустрічається останнім часом усе рідше.

Рівно 42 роки виповнилося з тих пір, як Василь Чорношкур прийшов до херсонського театру, якому служив вірою і правдою, а 18 червня востаннє( у якості артиста нашого театру) вийшов на його сцену в улюбленій ролі Кайдаша. Глядачі прощалися з та-лановитимим актором, не стримуючи сліз, розчулився й сам Василь Андрійович. Але життя — триває. І в цьому його вічність і незмінність, усталеність і здатність до непередбачувано-го,його нерозгадана таємниця.

Щиро зичимо нашому (все-таки — нашому!) Василю Андрійовичу здоров'я сімейного затишку, натхнення, нових творчих успіхів і звершень.