Якщо у Качкарівку не прийде інвестор з великими грошима, село загине

У Данила Марченка, якого ви бачите на знімку, друзів у рідній Качкарівці немає: першокласник — єдина дитина шкільного віку на все село. Тому грає Даня лише з собаками. Навряд чи він усвідомлює, що може стати останнім качка- рівцем. Адже піс­ля нього на світ у цьому селі не на­родилась жодна дитина, і, мабуть, вже не народить­ся. З тих 15 смі­ливців, котрі зали­шились тут жити, більшість люди середнього та літ­нього віку...

Бур'яни і руїни — така картина превалює нині у колись квітучій Качкарівці. У селі немає базового господарства, магазину, поштового відділення, ФАПу, аптеки, дитсадка, школи... Цей список довгий? легше сказати про те, що є. Є 6 дворів, у яких мешкають 15 людей. Вони на­стільки зріднились між собою, що вже ледве не обнімаються при зустрі­чі. Саме життя привчило їх так чинити — по-іншому не проживеш. А ще життя навчило їх пекти хліб, робити один одному уколи, господарювати на своїх земельних наділах. Качкарівці — беручкі та роботящі люди, і що цікаво, серед них немає жодного любителя оковитої!

„ОСТАННІ ІЗ МОГІКАН»

Раїса Павлівна Яковенко, або баба Рая, як н звуть у Качкарівці, переїхала до села ще у 1954 році з Асканії-Нова. Каже, тоді неначе до раю потрапила. У Качкарівці були створені всі умови для праці і відпочинку.

Тут були клуб з більярд­ним залом, магазин, гур­тожиток, ферми, гараж, олійниця, їдальня з ба­сейном. На качкарівських фермах налічувалось близько 1000 голів мо­лодняка великої рогатої худоби на відгодівлі, 400 голів дійного стада, 7000 свиней.

Ох і весело ж ми жили!, — сидячи на лавці біля двору, баба Рая ви­водить ціпком кола у пи­люці. — Було засилосуємо яму, вже сил ніяких не ли­шається, а ми сядемо на землю та як почнімо пісні; співати! І так до ночі.

А ким Ви працювали?

Куди посилали — туди й ішла, що казали — те і робила. Різноробочою була, одним словом...

За свій труд заробила Раїса Павлівна 800 гри­вень пенсії та хворі руки і ноги. Живе сама — най- рідніша людина, син, мешкає у Подовому і на­відує матір раз на тиж­день. Привозить їй харчі. Городу в пенсіонерки не­має, корову продала два роки тому. „Зостались ми тут за сторожів, — каже баба Рая. — Стережемо те, що залишилось». Каже, що іноді, коли кудись ви­їздить з сином, її запиту­ють, як ви, мовляв, живе­те у тій Качкарівці. „А я їм відповідаю: так, як і ви!, — з ноткою обурення каже Раїса Павлівна. — У вас же теж театрів немає. Якби не телевізор, каже, взага­лі б ніяких розваг не було. Та найбільше, за її слова­ми, дошкуляє качкарівцям відсутність магазину. Аби щось купити, потрібно до­биратись чи до Подового, чи до Новотроїцько'го. Раніше їздив сюди під­приємець з Чкалового, кожен четвер привозив мешканцям села найне- обхідніше. Під замовлення возив свинину і картоплю. Тепер пбрестав, мабуть, 'не вигідно. Після того продукти доставляв мо­локовоз. Приймальниця молока возила качкарів- цям цукор, печиво та ков­басу. Тепер та жіночка не працює — споживацькі по­треби селян нікому задо­вольнити...

Коли ми їхали до Качкарівки, готувались побачити страхітливі кар­тини запущеності. Так воно врешті і сталось. Та було серед побаче­ного і приголомшливо- неочікуване: біля жодного з дворів немає ні городу, ні квітника. Уявіть, біля жодного сільського (!) будинку не обробляється земля. При цьому качка­рівці — зовсім не ледарі. Причина у тому, що воду мешканцям села качають лише... 20 хвилин на добу (взимку * 15). За цей час вони ледве встигають на­брати II для пиття, тож ні про який полив горо­ду не йдеться. Коротка тривалість подачі вологи пов'язана з катастрофіч­ною зношеністю водопро­відної системи і водона­пірної башти.

Але ж цього літа май­же місяць наш район по­ливали дощі, — звертаюсь до баби Раї. — Мабуть, щось можна було поса­дити?

А яка спека була до цього? — задає вона зу­стрічне запитання. — Тоді все й посохло.

Якби не Світлана Пилипівна Бочко, були б ми зовсім без води, — долу­чається до розмови сусід баби Раї Олександр База. За словами Олександра Володимировича, голо­ва ПОСП „Лана» взяла свердловину на баланс господарства. Вона ро­дом з Качкарівки, тож турбується про земляків. Мій співрозмовник також корінний качкарівець: тут народився, ходив до по­чаткової школи, звідси пішов до армії, тут одру­жився на місцевій дівчині Світлані. Олександр Володимирович і Світлана Валеріївна і нині живуть душа в душу. Тримають велике господарство: ко­рів, телят, свиней, качок. А ще господарюють на землі. Чоловік обробляє паї — свій, дружини та по­кійної матері. Допомагає йому молодший син, та­кож Олександр. Поки ми розмовляємо, до дво­ру Базів під'їжджає ком­байн, з 'якого вистрибує Сашко. Йому 18, мину- лоріч екстерном закін­чив Подовську ЗОШ. В армію йти не готується, оскільки має проблеми зі здоров'ям. Тож допо­магає батькові господа­рювати на землі. З ранку до вечора не злазить з трактора або комбайна. На вихідних їздить до Горностаївки на диско­теку та футбольні матчі. Сашко — єдиний пред­ставник молоді на всю Качкарівку.

ПРО „ЧОРТОВЕ ОКО»

А ще у Качкарівці є єди­ний першокласник Даня Марченко. Він же — єди­ний на все село школяр. Живе з мамою та бабу­сею. З останньою прово­дить більше часу, оскільки матір по найму працює на полях орендарів. Бабуся Леся Романівна мешкає у Качкарівці з 5 років. Її батьки переїхали сюди у 1964 році з Тернопільської області. Вісім останніх років жінка працює пош­таркою, з Подового во­зить велосипедом одно­сельцям кореспонденцію (приємним для нас, пра­цівників редакції, став той факт, що з шести дворів „Трудову славу» читають у п'яти). Велосипедом возить до школи і сво­го онука. Чекає, доки у Данила закінчаться уро­ки, а потім знову долає 10 кілометрів, які відділяють центр сільської ради від її Качкарівки. Дані дуже подобається вчитись, він має добру пам'ять і уяву. Потерпає від дефіциту спілкування з ровесника­ми, тому багато часу проводить з собаками. „Ось цю звати Чапа, цю — Руда, а це — просто Вівчарка», — знайомить мене хло­пець зі своїми „друзями». Окрім них, у господарстві його бабусі є ще кізка та качки. Леся Романівна, за словами односельців, жін­ка працьовита, але мені в очі впадає занедба­ність п подвір'я і будинку. „Готуємось до переїзду в Подове», — ніби читає мої думки поштарка.

До Марченків те саме зробили багато їхніх ко­лишніх односельців. За безцінь продавши свої хати під розбирання, пе­реїхали на постійне місце проживання до ближніх Подового, Горностаївки, Чкалового та далеко­го Миколаєва. Раз на рік, через тиждень після Великодня, з'їжджаються вони на 'Малу батьків­щину, аби пом'янути по­мерлих та обійнятись з живими. При цьому пла­чуть, кажуть, що хочуть повернутись, але не по­вертаються. Тих же, хто залишився тут жити, на­зивають — заручниками „Чортового ока».

„Чортовим оком» тут називають великий під (природна впадина ре­льєфу), на краю якого по­будовано Качкарівку. За словами місцевого старо­жила Романа Лебедюка, над цим подом дуже рід­ко йдуть дощі, проте за­вжди багато трави. Ще за Фальц-Фейна, коли в асканійських степах по­чинались часті зливи, отари овець приганяли на пасовище саме сюди. Незважаючи на свої 64 роки і знесилений вигляд, Роман Климентійович — хороший співбесідник. Більша частина його тру­дової біографії пов'язана з рідним селом, де він працював трактористом у радгоспі „Сиваський борець». Потім, коли кач­карівці відділились і утворили своє господарство „Восход», ще кілька років керував трактором. „Доки все не розвалилось», — каже. Зараз має 20 га землі, на якій господарює разом зхином, та, за його словами, „50 разів списа­ний» трактор „ЮМЗ» 1979 року випуску. „Залізний кінь» дістався йому за ті 5000 гривень боргу по зарплатні, що залиши­лись після банкрутства „Восходу». Іншу, новішу техніку при розпаюван­ні господарства забрали невідомі спритники, не залишивши качкарівцям навіть гвинтика.

Донька Романа Климентійовича вийшла заміж в Одрадівку, де до­нині вчителює у школі. Поруч з ним та дружиною 30-річний син.

А чому Ви залиши­лись у Качкарівці?

Ха, бо ми — люди „сталінської закваски», — відповідає чоловік, який народився за кілька років до смерті „вождя наро­дів». — Ми любимо свою малу батьківщину, звідси поїдемо лише на кладо­вище. Вірніше, нас поне­суть...

Роман . Климентійович впевнений, що його село вже нічого не врятує.

А якщо прийде інвес­тор з великими гроши­ма?

Та хто погодиться вкладати сюди великі гро­ші, які принесуть віддачу лише через кілька років? Усі ж хочуть миттєвого прибутку...

Не треба бути Нострадамусом, щоб сказати, що Качкарівка дожи­ває останні дні. Ці дружні і працьовиті люди давно вже нікому не потрібні, у це село давно вже ніхто не заїжджає, окрім моло­ковоза та автомобіля РЕЗ і ЕМ. Останній буває тут раз на міЬяць, привозить контролерів. Ремонтної ж бригади качкарівці не бачили давно. А вона по­трібна. Під час зимової завірюхи обірвало прово­ди, по яких до села під­ходить електроенергія, так лагодили їх місцеві мешканці. Зробили вони все, на що лише вистачило їхніх знань і умінь.

ІНВЕСТОРИ, АУ-У-У!

Подовського сільського голову Федора Дишка у Качкарівці ловажають. Він' родом звідси, жив тут до 2004 року і зараз у міру сил допомагає односель­цям.

„Наше село було від­ділком N9 2 радгоспу „Сиваський борець», — згадує Федір Пилипович. — Роботи вистачало всім. Крім місцевих мешканців, на качкарівських полях та фермах працювали подо- вчани та чкаповці. У рід­ному селі Федір Дишко ходив у дитсадок та по­чаткову школу. Донині з вдячністю згадує сво­їх вчителів — подруж­жя Деркачів Миколу Петровича та Фросину Яківну. З 4 класу він на­вчався вже у Подовській середній школі. Туди юні качкарівці їздили у при­чепі, який тягнув трактор. „До розвалу качкарівцям жилось дуже добре», — каже голова. У 1992 році відділок було реорганізо­вано в мале підприємство „Восход», яке невдовзі стало КСП, а потім при­ватним, а згодом .взагалі перестало існувати. Так за сходом прийшов захід.» „Землю між качкарівцями розділили, — каже сіль­ський голова. — А от май­но до кінця не розпаюва­ли: через те, що не було визначено частку паю, не видали сертифікати. Техніку поділили між со­бою власник ПП „Восход» Тютюнник та голова агро­фірми „Мир» Доценко». Село почало занепадати, люди з нього масово ви­їжджали.

Зрештою, від моєї рідної Качкарівці залиши­лось те, що Ви побачи­ли, — з болем каже Федір Пилипович. — Перспективи у села, на жаль, немає.

А якщо сюди прийде багатий інвестор?

Якби так сталось! Тим паче Качкарівка — село з унікальними можливостя­ми для розвитку тварин­ництва і рибництва. На подині вдосталь зелених кормів, можна заготов­ляти сіно. Залишились котловани від чотирьох ставів, які у будь-який момент можна залити во­дою та зарибнити. Якщо знайдуться бажаючі це зробити, вони не пожал­кують. Вкладені кошти повернуться швидко.