про зміни на краще живуть сьогодні мешканці Захарівки, невеличкого села, підпорядкованого Новотроїцькій селищній раді

із колись квітучого населеного пункту сьогодні Захарівка перетворилася на забур'янену, ледве помітну здалеку невеличку територію землі з напіврозваленими хатами. Здавалося б, жити в таких умовах просто неможливо. Ось і хата однієї з корінних мешканок села Любові Литвинової (на знімку) сьогодні напівзруйнована, непридатна для життя, потребує негайного відновлення, на що у неї немає ні коштів, ні здоров'я, і такі проблеми тут майже у кожному дворі. Та півсотні тамтешніх мешканців все ж таки примудряються долати перешкоди й труднощі долі. Як їм це вдається, ми з'ясовували у самому селі.

ЯК І БІЛЬШІСТЬ ПОДІБНИХ

Як і у багатьох маленьких селах України, тут немає нормальної дороги ні в са¬мому селі, ні на під'їзді до. нього. Покриття з невелич¬кими клаптиками залиш¬ків асфальту майже вщент розбите. До місцевих жи¬телів не можуть доїхати ні «швидка», ні пожежники, не їздить по цій дорозі й рей¬совий автобус.

Утім, про те, що село давно вже занепало, свід¬чить не лише стан дороги. По обидва її боки стоять напіврозвалені забур'янені будинки, деякі без огорожі, вікон та дверей. І тиша... Лиш подекуди чутно ше¬лест листя та гавкіт собак.

- А колись Захарівка була передовою і гамір¬ною, — згадує корінна жи¬телька села 73-річна Любов Литвинова. — Було госпо¬дарство, робота. Я два¬надцять років пропрацюва¬ла дояркою на фермі. Ми «гриміли» на всю область. Село було велике, жили цікаво й весело. От тільки зараз нікому не потрібні. Із 500 хат залишилось 29, з 5 вулиць — одна. Ті будинки, що пустували, новотрой- чани придбали за безцінь на будматеріали. Роботи немає — живемо на одну пенсію й гроші, отримані за здане молоко, — жаліється пенсіонерка.

Немає тут ФАПу, де можна було б отримати хоч якусь консультацію чи пер¬шу медичну допомогу; ліки селяни купують, що нази¬вається, оптом і тільки тоді, коли бувають у райцентрі; немає й крамниці, де мож¬на було б придбати хоча б найнеобхідніше; немає ні дитсадка, ні пошти, ні на¬віть нормального мобіль¬ного телефонного зв'язку (село розташоване у низи¬ні).

Колись була школа. Проте сьогодні це порожня напівзруйнована будівля. Селищний голова Василь Мельник каже, що поки на¬магається її зберегти, спо¬дівається, що в недалекому майбутньому знайдеться бізнесмен чи інвестор, який створить на її базі не¬величке підприємство або господарство, вкладатиме в нього кошти і забезпечу¬ватиме захарівців роботою. Та поки що це лише споді¬вання...

Є у селі, правда, сільський клуб, але і його не назвеш упорядкованим та відремонтованим. А замок на дверях свідчить про те, що він майже не функціо¬нує. Коли ж і відчинений, то відвідувачів зустрічають убогі меблі, старі музичні інструменти, прогнила під¬лога, дірки в стінах і страшенний холод узимку. Та й то хіба що у якесь свято чи, наприклад, день вибо¬рів. «А так — нудьга, нудьга, нудьга, хоч вовком вий...», — кажуть місцеві жителі.

ВИПРОБУВАННЯ НА МІЦНІСТЬ

Та найбільше захарівців непокоять постійні підто¬плення. І влітку, і взимку, а особливо в міжсезоння, люди постійно потерпають від великої води. Це, до речі, відіграло не останню роль у занадто великій мі¬грації тутешніх мешканців. Ця проблема перед селом постала вже давно — ще коли навкруги побудували ставки. Тепер же і в дощ, і в сніг Захарівку затоплю¬ють не лише повеневі, а й грунтові води.

Катастрофічні корективи у вже звичний природний дисбаланс села внесла й нинішня зима. На долю його жителів припало сер¬йозне випробування: через те, що упродовж зимових місяців випала втричі біль¬ша кількість опадів, ніж за¬звичай, дощовими та та- лими водами затопило не лише площі сільгоспугідь, а й приватні садиби. Різке танення снігів, підмерзлість ґрунту, низька дренованість територій і специфічне роз¬міщення забудов у низинах призвело до того, що май¬же всі будинки в селі стоя¬ли по вікна у воді.

-Особливо постражда¬ла хата Любові Литвинової, каже її сусідка й неві¬стка Валентина Костюкова.

-Вона всередині просто завалилася. Стіни не ви¬тримали постійної вологи й води. Довелося посеред хати ставити підпори з ве¬личезних балок, щоб й сте¬ля на голову не впала.

-Я живу сама, — про¬довжує Любов Кирилівна, п'ятнадцять років як по¬ховала чоловіка. Хата в мене була гарна, затишна й дуже тепла. А тепер вона схожа на сарай, а то й гір¬ше. У ній немає ні підлоги, ні нормальних стін, ні ві¬кон. Так, «коробка» ще три¬мається, та чи надовго не знаю. Сама вимушена жити у невеличкій літній кухні, де одне малесеньке віконечко й розвернутися ніде. І так уже дуже давно, бо ремон¬тувати хату, а, точніше ска¬зати, будувати її заново, не маю грошей. Статки в мене невеликі — одна пен¬сія у 800 гривень. А на неї сьогодні, як ви самі знаєте, не проживеш. Ось так і му¬чуся...

Жінка вже неодноразо¬во зверталась до селищної ради за допомогою. Каже, що й спеціальна комісія приїжджала. їх висновок — будинок у аварійному ста¬ні, для подальшого життя не придатний. Та отримати хоча б якусь компенсацію пенсіонерці не допомогли.

Пізніше, коментуючи ситуацію, що склалася у Захарівці, селищний голо¬ва Василь Мельник, пові¬домив: отримати гроші той чи інший власник постраж- далого від підтоплення бу¬динку, згідно з чинним за¬конодавством, може у тому разі, якщо будівля застра¬хована.

- Я і радий би допомог¬ти, — каже Василь Іванович, — але, на жаль, у селищ¬ному бюджеті таких вели¬ких грошей немає. Та й з державного уже 4 роки на ці цілі не виділяють ні копійки. Ось і доводиться тільки співчувати... Єдине, що вдалося — це частково захистити село від повеневих вод. Якщо ви бачили, воно оточене дамбовою системою. Завдяки їй нам вдається зменшувати по¬тік води. Та ще є проблема з ґрунтовими водами. А з ними боротися вже наба¬гато складніше. Зараз се¬лищна рада намагається залучити кошти з держбю¬джету на очищення дре¬нажних споруд. І якщо нам вдасться це зробити, ми зможемо стримувати воду.

А поки захарівцям при першій же тривозі дово¬диться озброюватися від¬рами й ковшами, щоб за¬хистити самих себе від підступних ґрунтових вод.

Так, напевно, продо¬вжуватиметься й далі. Бо доленосні проекти захис¬ту територій від наслідків шкідливої дії вод так і не судилося втілити за часів Союзу, а тепер і поготів на це потрібні величез¬ні кошти. Зрозуміло одне з підтопленням самим селянам без відповідної державної програми та фі¬нансування не впоратися. Як не впоратися і без на¬лежних гідних статків.

ЖИВЕМО ЯК ЖИВЕМО

Поки що захарівцям вдається виживати у таких складних умовах лише за¬вдяки великій рогатій ху¬добі. У селі майже кожна родина тримає по 3, 4, а то й 5, 6 корів. Кажуть, без них їм не вижити. Гроші, отримані за здане моло¬ко, допомагають хоч якось зводити кінці з кінцями: платити за електроенергію, воду, одягатись, купувати необхідні речі й харчі, вчи¬ти дітей. А тому щоранку вишиковуються жителі села з відрами біля молоковоза.

Збираються односельча¬ни у чергу по п'ятницях іще біля однієї машини — тако¬го собі магазину на чотирьох колесах. Це приватні підприємці з Благовіщенки привозять необхідний то¬вар у Захарівку. Про своє прибуття сповіщають гучно сиреною та так, що вуха закладає. Тож не почути неможливо. Зазвичай при¬возять цукерки, печиво, солодку газовану воду, ковбасу, олію, туалетний папір, мило й шкарпетки. Ось такий невеликий асор¬тимент. Але і йому раді. Бо доїхати до райцентру за покупками більшість з тутешніх мешканців не має змоги. У Новотроїцьке на ринок їдуть, винаймаючи «місцеве таксі» — сусіда, якому необхідно заплатити гривень 60. Така ж плата і тоді, коли терміново необ¬хідно дістатися до райлі- карні.

Розважати себе заха- рівці теж вміють. Як і біль¬шість з нас вечорами, по вихідних чи на свята ходять один до одного в гості, мо¬лодь збирається на «диско¬теку», яку проводять в од¬ному з подвір'їв — такі собі танці під магнітофон. Так і живуть...

СИМВОЛ ВІЧНОГО ЖИТТЯ

Майже у кожному дворі тримають голубів — симол вічності, добробуту й миру. Розводять їх уже давно. Декоративних птахів три¬мають на горищах будин¬ків або в голуб'ятнях. Усі вони різних порід й гарно¬го оперення. В основному розведенням й утриманням „ птахів в селі займаються чоловіки. Захарівці кажуть, вони не лише милують око, а й заспокоюють, знімають стрес. Якщо виникають якісь проблеми на робо¬ті чи непорозуміння вдо¬ма, варто тільки зайти в голуб'ятник, і набираєшся позитивних емоцій.

- Недарма про людей, які тримають голубів, ка¬жуть, що у них два жит¬тя: звичайне, мирське, і пов'язане з небом, у якому чути голубине туркотіння. Так і у нас, — зізнаються за¬харівці. — Ці птахи — миро¬любні і невибагливі. Вони не лише гарні, а й вміють робити у повітрі оригіналь¬ні трюки. За ними цікаво, спостерігатй. А ще голуби для нас — неначе розрада. Вони вселяють надію і віру в кращі часи. Дивлячись.на них, мріємо про те, що ко¬лись таки вони настануть. Що злободенні турботи перетворяться на приємні, радісні дні. Минуть про¬блеми й стане легше жити, виховувати дітей, долати труднощі долі...