Спостерігаючи за нинішньою боротьбою представників ма­лого і середнього бізнесу за свої права і перефразувавши сло­ган часів Громадянської війни „А ты вступил в Красную Армию?», доречно поцікавитись: „Ати сповна заплатив податки?»

Запитання просте й конкретне. Бо з податків формується бюд­жет, який скеровується на, крім оплати діяльності владних струк­тур, які можна не любити, але без яких не обійтись, — на фінансу­вання медицини, освіти, науки, утримання дошкільних навчально- виховних закладів, на ремонт шляхів, вулиць... і так далі, й тому подібне. Нарешті, зі сплачених податків виплачуються пенсії.

Погляньмо хоча б на бюджет нашого, по великому рахунку, аб­солютно благополучного в плані економічних можливостей райо­ну: він дотаційний більш як на 70 процентів! А що таке дотація? Це кошти із державної кишені (Держбюджету), покладені до неї на­шими платниками (30%), решта (70%) надійшли з інших регіонів.

Так само дотаційний і пенсійний бюджет нашого району. Його наповнюваність йде за тіє)р ж схемою. А що ж решта нас, хто хоче „справедливості, — нахлібники?

Подібна картина не нова. У радянські часи немала кількість жителів міста Цюрупинська і навколишніх сіл не особливо напру­жувалась зайнятістю у бюжетонаповнюючих структурах, а удар­но трудилась на присадибних ділянках. Разом з тим, успішно, і часто-густо в першу чергу, користувалась всіма благами, які на­давав бюджет: безплатною медичною допомогою, безплатним навчанням, (при потребі) безплатним санаторно-курортним ліку­ванням і т.д., і т.п. І-пенсіями.

А хто цю „безплатність» забезпечував? Правильно: той, хто працював на фабриці чи заводі, у колгоспі чи радгоспі, тобто той, хто створював те, що називається внутрішнім валовим продуктом, яким і наповнюється бюджет.

Інша річ, що „турбота» нинішньої влади про наповнення бюд­жету всіма суб'єктами підприємницької діяльності — не відкриття чогось досі невідомого: просто прийшов час відкрити карти. Адже не секрет, що дозвіл (і захисту вигляді „податкових канікул») на діяльність так званого „малого» бізнесу давався не спонтанно: у період „прихватизації та рейдерських захватів (в основному партійно-комсомольською номенклатурою) „фабрик, заводів, газет, пароходів» (і — окремо — Чорноморського пароплавства!), банків, телеканалів та ін. „простим людям» задля відволікання їхньої уваги від процесів так званого „первинного накопичення капіталу» була надана можливість човникувати, торгувати всяким зарубіжним барахлом, при тому не платячи справжніх податків. Тепер ситуація, як кажуть новоявлені багачі, устаканилась — сусп­ільство змирилось з тим, що державне стало приватним, йніхто нікому не зобов'язаний доводити, де він узяв фабрику чи завод, банк чи пароплавство, шахту чи колгосп, чи іще щось; до того ж сформувалось нове покоління громадян, які інших власників майна не знають, і тепер податки доведеться платити всігл. Не хочеть­ся? Зрозуміло. Треба? Аякже інакше!

іДоправда, чи виграє від цієї „справедливості звичайний ук­раїнець, іще питання. Бо якщо, наприклад, для народного депу­тата, відставного міліцейського генерала Геннадія Москаля 40 тисяч гривень — „це гроші, яких навіть не вистачить, щоб поїсти... в компанії із трьох чоловік. Це просто смішно», то для „маленько­го українця», яких майже 46 мільйонів (кількістю людей, яким не вистачає 40 тисяч на обід як числом нікчемним можна знехтува­ти) — ціле багатство.