— За п'ять скликань роботи у Вер­ховній Раді України я бачила багато чого: і правди, і кривди. Та вкотре мене просто вражає нахабність лю­дей, які плутають своє з громадським, які багатіють за рахунок слабших, які відбирають у бідних ледь не ос­таннє і при цьому роблять вигляд, ніби займаються благодійними справами. Скільки вже говорено-переговорено про Херсонський комбайнобудівний завод, скільки людей було залучено задля того, щоб вивести це під­приємство, колишню гордість Украї­ни, з кризи, нічого не допомогло. Із майже 13-тисячного колективу зали­шилося близько 300 працівників, немає соціальної сфери: садків, пан­сіонатів, профілакторію. На заводі охоронців зараз працює більше, ніж робочих... І при цьому власник заво­ду Олександр Олійник всюди нама­гається довести, що він дуже ефек­тивний власник, бо спромігся на підприємстві, яке випускало власний комбайн — вершину конструкторської думки вітчизняного машинобудуван­ня, влаштувати звичайні майстерні та, завозячи білоруські комбайни, всупе­реч законодавству видавати їх за свої. Але при цьому вдавати, ніби ро­бить щось суттєве для країни. Насправді ж підприємство кілька разів дробили, створювали нові юридичні особи, переводили адреси з міста в місто. Для чого такі оборудки? А для того, щоб не сплачувати податки, до­водити завод до банкрутства.

Нагадаю, що флагман вітчизняно­го машинобудування був проданий за вартістю одного комбайна, але дер­жава вимагала від нового власника певні інвестиційні зобов'язання. І що ми бачимо, виконуються ці зобов'я­зання? Ні. Людей викинули на вули­цю, по-шахрайськи, вночі комбайно­будівникам розносили «листи щастя» зі звісткою про звільнення. Свого комбайна вже немає. Чи не половина заводу вивезена на металобрухт. Люди, доведені до відчаю, навіть спробували захопити приміщення ад­міністрації заводу. І це був ледь не перший випадок прояву класової бо­ротьби в пострадянській Україні.

Та людські долі, я вже не кажу про майбутнє вітчизняного комбайнобу­дування, не важливі, коли йдеться про власний, приватний гаманець. Вра­жає й інше. Загнані у кут народними депутатами керівники підприємства, його власник, використовують про­стих людей, яких навіть не поважають, для боротьби за своє майно. Не є секретом, що підлеглі пана Олійника зби­рали працівників та змушували їх підписати звернення до Президента. Хапаючись за останню соломинку власник аморально тисне на тих, хто напряму від нього залежить та не може відмовити, боячись втратити останнє. Асам Олійник, мабуть, з відчаю вже до­говорився до того, що у рейдерстві звинувачує Верховну Раду, яка просто повертає державі своє майно, бо так звані господарі не можуть ефективно ним управляти. От і все.

Я також знаю думку простих ро­бітників. Вони бажають працювати на сучасному державному під­приємстві, отримувати достойну зарплатню і не залежати від людей, які давно втратили совість. Я та лідер КПУ Петро Симоненко, вся наша партія стояла і стоятиме на захисті людини праці. Це не перед^ виборна демагогія, це тверда по­слідовна позиція. Вона відома всім, адже майже 10 років я борюся за повернення «Херсонських ком­байнів» у державну власність.

Я бачу, як горе-власник намагаєть­ся ігнорувати думку конституційної більшості парламенту, як ще споді­вається повернути все на власну ко­ристь. Та цього не буде!

Мені огидно, що одна людина «прихватизовує»те, що належить всій громаді, та ще й ображається, коли ця громада вимагає ефективних дій. Не можеш працювати, не вистачає мізків, щоб підняти велике підприєм­ство, — геть з Херсонщини! Думаю, що діями власника заводу Олійника повинні зацікавитеся правоохоронні оргаии: знищується підприємство, не сплачуються у бюджет та Пенсійний фонд мільйони гривень податків, не виплачується заробітна плата. Та він не тікати повинен у ті країни, де знаходяться у офф-шорах гроші, вкрадені у народу, а сидіти за гра­тами!

Я щиро дякую голові Херсонської облдержадміністрації Миколі Костяку за державницьку позицію щодо ком­байнового заводу. Він єдиний з чотирнадцяти губернаторів підтримав нашу законодавчу ініціативу та всіля­ко сприяв прийняттю Закону: А зараз робить все від нього залежне, щоб реально, вже на ділі повернути завод народу, виконати відповідні юридичні норми. Така співпраця місцевої вла­ди і парламенту країни — взірець нор­мальної роботи державних органів влади.

Я звертаюся до всієї громади нашої області. Не вірте тим, хто зро­бив наше життя саме таким: без спо­дівань та надій на краще. Неймовір­ними зусиллями Компартія України зробила все, щоб повернути комбай­нобудівний завод державі. Ми нама­галися покласти край знущанням над людьми, занепаданню великого бюджетоутворюючого для обларті під­приємства. І ми це зробили!

КОЛИ ВЕРСТАВСЯ НОМЕР. У понеділок, 29 листопада, Президент України Віктор Янукович наклав вето на Закон «Про повернення у дер­жавну власність цілісного майнового комплексу товариства з обмеже­ною відповідальністю «Херсонський машинобудівний завод». Ось як по телефону прокоментувала ситуацію щодо «Херсонських комбайнів» Катерина САМОЙЛИК:

— Бізнес монополізований, незважаючи на зміну президентів, які підтримують один одного. Йому головне — прибуток. Я думаю, що Пре­зидент Янукович по-іншому вчинити не міг, бо він у прекрасних стосун­ках з екс-президентом Кучмою. А саме за часів Кучми цей завод — гордість вітчизняної економіки — був подарований зятю Кучми. Тут пи­тання економічної, політичної і кримінальної відповідальності. Ветуючи цей закон, Янукович відводить кримінальну відповідальність від зятя Кучми.

Змінюються президенти, але не змінюється ставлення до шляхів роз­витку нашої держави. На другий план відходять питання робочих місць, заробітної плати та пенсії.