Він сам зізнався, що йому до цих пір сниться кіно. Та й саме життя — мов кінострічка. Проте, що кінотеатри будуть приватизовувати, він, звісно, й подумати не міг.

З радянською кінофікацією, каже, відійшла в минуле ціла епо­ха. А що ж навзамін? Телевізор, відеосалони... А кіно завжди було святом.

Кожний, хто парубкував, перше побачення призначав біля кіноте­атру чи клубу і неодмінно вів дівчи­ну в кіно. Напевне, тому що інших розважальних закладів не було. У нашому селі кіномеханіком був безногий фронтовик. Так ми, хлоп­чаки, на руках приносили його в кінобудку, аби крутив кіно.

Мій співбесідник один з тих, для кого кіно — все життя. Навіть коли в Сибір подався не тільки «за туманом і за запахом тайги», а й щоб здійснити свою давню мрію — заробити на автомобіль, замість «довгого рубля» деякий час одер­жував скромну зарплату кіноме­ханіка, на посаді якого працював у тресті «Сургутспецжитлобуд». Щоправда, на той час уже встиг заробити на машину.

Районну кіномережу довелося створювати заново. Постійно ви­никали проблеми: то світло про­падало, то плівка рвалась... Нових фільмів не вистачало.

- Але аби ви знали, як кіно було потрібно людям! — говорить В.Д.Корольков. -1 в Цюрупинську офіцій­но відкрили кінотеатр «Комсомолець»в 1951 році.Ана 1 Травня вже демонструвався перший двосер­ійний фільм «Любов Яровая».

Кінотеатри завжди були візитною карткою будь-якого міста. Навіть знесення кінотеатру «Мир» до цих пір сприймається городянами з болем та обуренням. Навіщо?

Аби зробити знімок на фоні «його» кінотеатру, ми підійшли до колишнього «Комсомольця». По­гляд Віталія Дмитровича був про- никнутий одночасно і сумом, і гіркотою, що Цюрупинськ не зберіг жодного кінотеатру. Тепер на все, що відбувається в «Ком­сомольці», він дивиться через приціл рятівної іронії. Бо серце й досі не сприй­має подібну «приватизацію». Коли йому запропонували очолити ліквіда­ційну комісію з продажу «Комсомольця», Віталій Дмитро­вич кинув:

- Я кінотеат­рами не торгую!.

І подав заяву на звільнення з посади директо­ра районної дирекції кіномережі.

Непросто за­бути цю «мере­жу», яка харак­теризує пройде­ний життєвий шлях такої бага­тогранної люди­ни, як В.Д.Корольков.

Куди міг піти вчитися 16- річний хлопчина з «королівським» прізвищем, але з незаможної роди­ни? Звісно, «на кіномеханіка». Закі­нчив у Одесі Республіканську шко­лу кіномеханіків. Пізніше — Вищу профспілкову школу при ВЦРПС.

Пішовши з посади директора районної дирекції кіномережі, яка вже втратила кінотеатр, зробив спробу повернути його місту. При цьому чужим був не лише новий власник — релігійна община, — а й ставлення нових властей до Ко- ролькова, якого не вважали за «ре­форматора». Тому й замінили на людину, яка «спустила» кінотеатр за 20 тисяч гривень, при тому що оціночна вартість «Комсомольця» була в п'ять (!) разів вищою. За «просто так» продешевили? Дуже сумніцро. Але навіть не лише в цьо­му суть. У цілої громади забрали ГРОМАДСЬКЕ і передали (нехай і продали!) мізерній її частці...

У похвальних почесних грамо­тах тих літ уся його трудова біог­рафія. Переважна більшість їх припадає на трудову вахту в Сиб­іру. Фінські будиночки тресту «Сур­гутспецжитлобуд»: прийомна, службові кабінети — все тут.

Та найвищою своєю нагородою Віталій Дмитрович вважає Почес­ну грамоту Міністерства культури і мистецтв України, якою його відзначено «за особистий внесок у розвиток та поширення кіноми­стецтва та з нагоди 100-річчя світового кіно».

З 50-ти літ своєї трудової діяльності 38 він віддав кінофікації. Небуденну розповідь про нього надрукувала наша газета на по­чатку сімдесятих. Після публікації про прийом пологів у молодої ма­тері прямо в дорозі (був такий ви­падок у його роз'їздах по сільській кіномережі) пішли привітання від учнів медучилища. «Ви вчинили як справжній чоловік, прийнявши по­логи...», — писали студентки з Хер­сонського медучилища.

- Та справа в тому, що якраз пологи я й не приймав, — згадуючи цю історію майже 40-річної давнини, — говорить Віталій Дмитрович. — Це- все ваш колега наплутав. Замість матері породіллі, якій і довелося приймати пологи вночі прямо в моїй «кінопересувці», «акушером» чомусь зробили мене. А я лише свою спідню сорочку на пелюшки від дав та під час пологів жмути соломи палив, аби видно було дітей приймати».

Так у пологовий будинок райлі- карні — до пояса голий (і це взим­ку!) — і привіз жінку, яка щойно ста­ла матір'ю, та двох новонародже­них близнят — хлопчика та дівчинку.

Його преміювали бутелем ме­дичного спирту і послали в редак­цію листа, де просили, щоб про нього написали в газеті.

Він став хрещеним батьком обом близнюкам . Купив їм двомі­сну дитячу коляску...

А кінотеатр, що десятки років був «Комсомольцем», переймену­вали в «Промінь». І поміняли назву ті, хто сам вийшов з комсомолу, — з гіркотою повертається до основ­ної теми нашої розмови.

А зараз ви хто?

Сторож. Дослужився (смі­ється).

Але навіть на такій безхитрісній посаді, як охоронник Цюрупинсь- кої міськради, В.Д.Корольков пра­цює добросовісно і нерідко бере на себе невластиві обов'язки по­ливальника, двірника тощо. З на­годи Дня місцевого самовряду­вання його нагородили Грамотою міського голови.