Місцевий елеватор не лише зберігає, а й вирощує вагомі врожаї

Микола Коноваленко — директор дочірнього підприємства ДАК «Хліб України» «Великолепетиський елеватор». Заслужений працівник сільського господарства України, член-кореспондент Національної академії аграрних наук України, кавалер ордена «За заслуги» третього ступеня. Хліборобська зоря керівника району особливо яскраво засяяла, коли очолив саме це підприємство. На елеваторі тоді, за визначенням співрозмовника, висіли одні збитки. Правда, залишалося ще основних засобів виробництва на 4 мільйони гривень. Наче й немало. Але ж елеватор (основні засоби) — не пам'ятник, а механізм, який мусить крутитися, і заробляти гроші.

Коноваленко з досвіду знав, що розкрутити ті заіржавлені коліщата за рік- другий не вдасться. Тому заздалегідь готувався до непростого і не сього­часного виходу з кризи.

Через терни—до колоса

Чотири роки я наводив тут порядок, — уточнює Микола Миколайович. — Потім, па­м'ятаєте, у 1999-му вийшов Указ Президен­та України про розпаювання землі. Колгоспи почали розвалюватися, і для нас настали не­легкі часи. Побачили, що через різке змен­шення насамперед валових зборів зернових доведеться скорочувати штати. А цё ж 240 годувальників родин! Одного року ми практично нічого не заготовили, хоч елева­тору нас невеликий—всього на 40 тисяч тонн збіжжя. Виручав вантажопотік. Але... Ситуа­ція склалася так, що ми опинилися перед ви­бором: або брати землю в оренду, або ско­рочувати принаймні половину штату.

— І ви, дипломований агроном і ко­лишній керівник господарства, вирі­шили знову пов'язати своє життя з хліборобством?

Саме так. Восени того ж року взяли в оренду 4,5 тисячі гектарів землі. Ризик був, звичайно, колосальний. На той час на елева­торі було всього-на-всього два трактори — Т-40 і ЮМЗ, два великовантажні та чотири лег­кові автомобілі... Вирішили розширювати тех­нічний парк. Взяли перших чотири трактори. Нову техніку купували за кредити, частину ж її брали у колишніх колгоспах за борги.

Відновлювали, як кажуть, із колін і трактори, і борони, і культиватори. Всю землю пустили під пари: її потрібно було привести до тями.

-Земля дісталася, мабуть, запущена...

На окремих фотографіях «для історії» видно, як на полях повиростали дерева. Тоді ж нашими місцевими аматорами навіть фільм був знятий — «Здрастуй, земле цілин­на!». Ми й справді почувалися цілинниками.

Ну і як?

Перший врожай одержали у 2001 році. І який! По 60 центнерів на круг на богарі (зрошення у нас немає). Такого ніхто не очікував. Випадковість? Не сказав би. Я мав чималий досвід роботи на землі, і жод­на з проблем, яка виникала, не заганяла мене в глухий кут.

Одержавши високий результат, відчули силу, до нас прийшла впевненість, що земля може давати високі врожаї. Нев­довзі до орендованих раніше площ приро­стили нові, довівши їх до 7 тисяч гектарів. Сформували колектив, мехзагони.

Диктатура технологій

Формула врожаю проста: підго­товлений грунт — добірне насіння — добрива — хімзахист... Словом, пого­да погодою, а технології — голоеГнє.

Стовідсотково згоден! Із жорсткого їх дотримання ми й почали ставати на ноги. І коли мені іноді кажуть, що ці технології на елеваторі придумали, то це не зовсім так. Ми поставили за мету: впроваджувати у практику давно забуте старе. І відразу ж почали одержувати прекрасні результати.

Багато дали поїздки за кордон, де я при­дивлявся до чужого досвіду. Висновок один: ми робимо далеко не все, що треба робити. Десятки разів, виступаючи на різних фору­мах, я повторюю одне слово: «технології». Один француз якось говорив: якщо ти, ук­раїнцю, бідний, у тебе не вистачає грошей на добрива, на те, інше, запам'ятай одну просту істину, яку можна знайти у шкільно­му підручнику з ботаніки: листовий апарат (листя рослини) є головним оригінатором як кількісного, так і якісного показника врожаю будь-якої культури — що яблуня, що абри­кос, що пшениця — різниці немає. Ці слова змусили мене замислитися.

Ми вносимо у землю масу добрив. І що ж? Настає період, коли лист пшениці вра­жається, стає білим і перестає формува­ти врожай. І це при тому, що головний_ («флаговий») лист на'пшениці, який зна­ходиться біля самого колоса, формує до 45% урожаю. І його треба берегти від шкідників і хвороб. А що буває на практиці? Навесні одну обробку проти хвороб зро­били і вважаємо, що цього достатньо. І не звертаємо уваги на те, що на упаковках цих препаратів написано: діє від 4 до 6 тижнів. Отож і виходить: у квітні посіви обробили, а 10 травня строк дії препаратів закінчив­ся. Але ж у травні-червні йде формування врожаю! А захисту ніякого немає... І в цей період нападає безліч хвороб, листя почи­нає сохнути... Не від нестачі вологи, зау­важте, а від враження хворобами.

Коли я був у Франції, дивився посіви, побачив велике листя, то ще раз переко­нався: обробляти посіви проти хвороб слід двічі, не менше. Французи тричі обробля­ють. І перед жнивами така ситуація: колос дозрів, уже 12% вологість зерна, а стебло ще зелене. Зате на цих полях врожайність досягала понад 70 центнерів з гектара.

Один француз сказав: якщоу тебе навіть не вистачає на добрива, то захистити рос­лину від хвороб, зберегти листя ви просто зобов'язані! І я, виступаючи на різних зібраннях і семінарах, завжди про це кажу.

Але ж сучасні гербіциди і пести­циди — дороге задоволення!

Так, дороге. Але ці технології дають 100% гарантований врожай. У врожайний рік ми (на богарі!) одержуємо за 60 цент­нерів зерна з гектара. І з того ж таки гек­тара ми своїх 7—7,5 тис. гривень одержує­мо. Коли ж трапляється неврожай, то й тоді по 40 центнерів хліба одержуємо.

Ясно, що гроші треба рахувати, особливо коли їх обмаль. І економити, коли вони є.

Диктатура техніки

Чули, що на обласному семінарі ви демонстрували якийсь французь­кий розкидач добрив...

Було таке. А чому французький? Бо в Україні таких не роблять, а я з задово­ленням купив би.

Так от. Виїхали ми у поле, причепили його до трактора, розставили ящички, про­бірки на всю ширину агрегата, щоб пока­зати, що він на 95% ідеально розкидає доб­рива (вітчизняна техніка на 40). А сьогодні уже добрива коштують 3100 гривень за тон­ну. Якщо сипати на гектар по півтора цент­нера — це 450 гривень. Ці добрива пінце­том треба класти під кожну рослинку, а не нашим РУМом розкидати, а тим паче не літаком. Витрати на внесення добрив «французом» становлять 18—20 гривень на гектар, а нашим «кукурузником» — уп'яте­ро дорожче. А якість — небо і земля!

Я поїхав до Німеччини, випадково по­трапив на завод Атаїопе, де виготовля­ють ці розкидачі. Ми купили їх 6 штук. Взя­ли й інші агрофірми. А тепер задоволені: «Це диво! А ми розкидали такі гроші!..».

Ми пішли далі. Поставили при піджив­ленні озимих по мерзлоталому грунту спе­ціальний пристрій для роботи вночі. Тепер не ходимо з палаючими факелами — їх за­мінили так звані автотреки. Тракторист вихо­дить в поле, натискає на кнопку, комп'ютер через супутникову систему веде трактор.

Два таких автотреки є під «Кейси», які сіють вдень і вночі. Ці два посівних агре­гати замінили півтора десятка старих. За­галом же сьогодні ми процентів на 80 ви-йшли на сучасний рівень землеробства.

До потужних тракторів маємо повний комплект обладнання. Зараз треба уком­плектуватися комбайнами. У нас в оренді 6,8тис. гектарів землі. Можна б'уло більше, але скажу чесно: я спочатку боявся перехо­дити на сучасну високопродуктивну техніку, бо що робити з людьми, яка їх замінить?

Нова техніка — це благо, якого ми, чесно кажуч и, боя л ися. Заходить зараз трактор і за добу культивує 180 гектарів. Один! У майбут­ньому (від цього нікуди не дінешся) земля не потребуватиме стільки робочих рук, як зараз. Землі потрібні не лише роботящі руки, а й світлі, освічені голови. От і до нас прийшла молодь, яку ми виховуємо і-довіряємо.

Скрута від... багатства

«Хліб — наше багатство!» — це гасло і'понині можна бачити на токах, на придорожніх щитах...

Так воно і є. Повні комори — багате господарство, багата держава. Торік ранніх зернових ми зібрали в середньому по 49 центнерів з гектара. Вал — Ц^тисяч тонн.

Перше місце по області?

Так. І цінова політика на зерно була нормальна. Доки не ввели квоти на імпорт зерна, заборони тощо.

Держава повинна чітко розуміти: таки­ми непродуманими діями знищується власний товаровиробник. Якщо державі (урядовцям) здалося, що з хлібом виник­нуть труднощі, вона повинна була закупи­ти у держрезерви його необхідну кількість через свої структури, решта хай йде на ринок. Це ж нагода багатьом товарови­робникам країни стати на ноги!

Кажуть: буде нестача хліба у світі. Може?.. Тоді потрібно всіляко сприяти, аби господарства розвивалися. Потрібно роз­вивати переробну промисловість. Ось тут держава мала б допомогти відправляти за кордон не зерно, а борошно. Атак... Зерно не можемо продати, воно гниє, а техніки й добрив купити немає за що. Щороку вироб­ляємо 12—13 тисяч тонн борошна. Стабіль­но, протягом багатьох років, постачаємо си­ровину нашим хлібозаводам: у Херсон, Каховку, Енергодар, Запоріжжя, Верхній Рогачик, Лепетиху...

Ми продаємо найдешевше борошно, мабуть, на всьому півдні України. І тут вступає в дію інспекція по цінах, керую­чись постановами і розпорядженнями Кабміну України, облдержадміністрації, де ми повинні утримувати рентабельність вище 2,5%. Виходить, що борошно я по­винен продавати задарма. Продам до­рожче, інспекція накладе колосальні штрафи. Кому це потрібно? От і втрачає­мо щомісяця у межах 150—200 тис. гри­вень, переробляючи зерно на борошно.

Владі хочеться показати: у нас дешевий хліб. Але чому ж його здешевлювати за ра­хунок праці бідних селян?! А як же закон про товаровиробника, в якому записано, що ніхто не має права регулювати ціну? У За­коні записано: якщо хтось втручатиметься у цінову політику, проти нього буде поруше­но кримінальну справу. Парадокс: у мене найдешевше борошно і мене оштрафували на 240 тисяч. У якій країні таке може бути?!

Вірите, що вже у найближчому май­бутньому жити аграріям стане краще?

Аякже без віри?..