Доля — пані примхлива і непєредбачувана. Одному з народження все послужливо підносить на блюдечку із золотим обідком. І все у нього в житті добре, все — по вищому ґатунку. Другого обходить десятою дорогою, а замість подарунків насилає напасті. Тоді людині й зламатися нескладно: далеко не кожному вистачає терпіння, наполегливості та сили волі, щоб постійно переборювати горе й негаразди, не втративши при цьому віри в добро та оптимізм. Так, як це вдається мешканці села Зелене Наталі Іванівні НОВІКОВІЙ.

Уже в перші місяці життя ді­вчинці поставили страшний діа­гноз — дитячий церебральний параліч. Навіть сьогодні ця хво­роба важко піддається лікуванню і не завжди відступає. А в ті часи такий діагноз практично прирікав людину до неповноцінного життя. Зрозуміло, батьки жаліли малень­ку Наталю. Та разом з тим у них вистачило сили і мудрості самим «не зациклюватися» на хворобі, й доньку переконати в тому, що вона здатна жити'на повну силу, як і її однолітки. Просто для цього їй доведеться докладати більше зусиль, ніж іншим.

Наталка старалася. Зараз не підрахуєш, скільки разів, нехтуючи болем та стримуючи сльози, доводилося їй наказувати самій собі: «Я зможу!». Дитина з частково паралізованими правою рукою і правою ногою знову й знову на­магалася якнайкраще виконати не таке вже й складне для здорових дітей завдання.

Витримала. Перемогла. Успіш­но закінчила школу й педагогічне училище, стала працювати ви­хователькою у Зеленівському дитсадку. В селі її поважали і як „ дівчину роботящу, серйозну та серцем щиру, і як доброго спе­ціаліста. Уміла до кожної дитини «ключик» підібрати, зацікавити, розгледіти майбутні здібності. І з батьками спільну мову знаходила, навіть значно старші зеленівці прислухалися до її порад стосовно виховання малюків, підготовки ді­тей до школи.

Хоч й не відразу, та знайшла Наталя Іванівна своє жіноче щастя. Вийшла заміж, через рік народила сина. Здавалося, нарешті їй усміх­нулося щастя. Та випробування не закінчилися. Важко захворів бать­ко, кілька років лежав прикутим до ліжка, переніс чотири складні операції. А потім чоловік зане­дужав. В один рік втратила жінка двох дорогих людей і залишилася без чоловічої підтримки з семи­річним сином на руках.

А тут ще й дитсадок перевели на сезонну роботу... Підходящої роботи очікувати не доводилося. Та й що може бути підходящою» роботою для вихователя дитсадка — жінки-інваліда? Часи тоді були складні. Відкладені «на чорний день» кошти знецінилися, допомо­ги чекати не було від кого. А жити ж якось треба... Дитину піднімати, старенькій матері допомагати. Ось і пішла в місцеве господарство «на загальні роботи».

Що це таке, селяни знають: ідеш туди і робиш те, що накажуть. Сьогодні — на полі, завтра — на фермі, післязавтра — ще деінде. І корів доводилося пасти, і ремон­тами займатися, і мишей труїти на посівах, і виробничі території прибирати. Робота, здебільшого, фізично важка навіть для здорової людини. Але вона забезпечувала хоч невеликий заробіток.

Де тільки сили черпала? Навіть у найскрутніші хвилини життя ніхто не чув від Наталі Іванівни скарг чи нарікань. Вона ніколи не оббивала пороги керівних кабінетів, вима­гаючи для себе, як для інваліда, якихось пільг чи допомоги. Всі проблеми вирішувала самотужки. І при цьому залишалася привітною і доброзичливою.

Коли у 2003 році Н. І. Новіковій запропонували працювати на току, вона з радістю погодилася. Як не як, заробітки там вищі, та й робота постійна. Про одне лише попро­сила керівництво — не створювати їй «тепличних умов», дозволити працювати нарівні з усіма.

Роботи на току ТОВ «Дружба» вистачає будь-якої пори року. Торік, наприклад, сюди надій­шло більше 8 тисяч тонн збіжжя, з них 991 тонна — насіння. Все треба було очистити, при потре­бі — просушити, завантажити для реалізації. Важко повірити, але справився з цим завданням не­величкий колектив у складі шести постійних трудівників. У гарячу пору хлібозбору працювати до­водиться не рахуючись з часом, трапляється — у дві зміни.

Деякі роботи Наталя Іванівна через хворобу все ж не може ви­конувати так же вправно, як здо­рові люди. Наприклад, зашивати лантухи з насінням. Отож, доки інші трудівниці шиють, вона займа­ється складуванням. Теж нелегка справа, адже кожен підготовлений лантух треба покласти на візок і доставити до місця складування.

Колектив на току дружний, згуртований. Самі домовляються, коли хто на перерву йде, хто коли має на роботу вийти раніше, хто залишитися допізна. Адже в кож­ного — сім'я, господарство. У Наталі Іванівни, наприклад, старенька мати, яка потребує уваги і турботи. Так що лад давати доводиться двом дворам.

Сину також потрібна мамина допомога. Він закінчив медичне училище, відслужив в армії, зараз студент Луганського медичного інституту. Хлопець серйозний і старанний. Стипендію отримує, навчання суміщає з роботою ла­боранта. Більшість студентів на канікулах додому чи відпочивати їдуть, він — працює. Гордиться ним Наталю Іванівна, але й скучає без міри. Та й як не скучати, коли ба­чаться вони раз на рік? Частіше не виходить. А-ось передачі сину над­силає щомісяця. Зеленівці знають: покотила Надія Іванівна візок — це вже в Новотроїцьке на автостанцію зібралася сину гостинця переда­вати. Клопоти неабиякі, адже ав­тобуси в Луганськ з райцентру не ходять. Треба спочатку доставити передачу в Каховку, домовитися з водіями, щоб вони передали її в автобус, що прямує до Луганська. Разів з десять передзвоні- и, щоб все узгодити, про все подбати. Але хіба це може служити перепо­ною для люблячої матері?

У багатьох з нас життя складне і нелегке. Та якщо трапиться так, що охоплять відчай і безнадія, згадайте цю звичайну сільську жінку — Наталю Іванівну Новікову, яка так багато переборола і по­долала. Вона зуміла взяти долю у свої руки. Її приклад переконує: варто боротися за життя, за своє щастя!