Повітря у Заозерному особливе: густе, п'янке, настояне на чистих ро­сах і цілющих степових травах. На дзеркальній поверхні ставка, що під­ступається майже до вулиць, пливуть поважні красені-лебеді. А за кі­лометр від села — озеро Сиваш, місцевий «ку­рорт», де можна не тіль­ки скупатися у спеку, а й оздоровитися: на його лікувальні грязі їдуть з різних міст країни!

У Заозерному три вулиці, 52 двори, 145 жителів. І ніхто з них (окрім школярів та сту­дентів) навіть думки не припускає, що мож­на жити десь в іншому місці, бо вважають село найкращим куточком на землі.

Заозерне здається маленьким острівцем серед безкрайнього простору, де небо перетікає в озера, а ставки — у широкий квіту­чий степ.

ЗАОЗЕРНЕ ВРЯТУВАЛИ ЧУМАЧЕНКИ

Село маленьке й чепур­не: у садах — тюльпани, гі­ацинти, бузок, на які щедро сиплеться білий вишневий цвіт. Будиночки невеликі, «у два вікна», певно, збудова­ні колишнім господарством для своїх трудівників. З ро­ками люди прибудували до них хто веранду, хто терасу чи літню кухню, садиби «об­росли» господарчими спору­дами, адже практично в кож­ному дворі тримають чимало худоби та птиці.

Городи у людей теж чималенькі. їх уже засадили картоплею, іншими овоча­ми. Заозерненці не бояться, що городина засохне і їхній труд пропаде намарно: вода в селі подається цілодобово, без перебоїв, а коштує таке благо — 13 гривень на місяць з двору. Опікується водо­постачанням місцеве ПОСП «Теплоогарьовське», яке очо­люють подружжя Чумаченків. У Заозерному тільки тоді немає води, як десь порив у мережі трапиться, і той швидко лагодять.

- І в селі, та й у районі не­безпідставно вважають, що Чумаченки свого часу вря­тували Заозерне, залишив- шисьу ньому господарювати. Натомість Іван Анатолійович та Наталія Олександрівна «приписують» збереження «Теплоогарьовського» самим жителям села — роботящим, терплячим, мудрим, котрі в роки реорганізацій та поді­лів не «порвали» господар­ство на шматки, а залишили свої майнові й земельні паї у його розпорядженні. Тож коли розформувався риб­госп «Південний», де працю­вали багато заозерненців, — люди знайшли роботу в «Теплоогарьовському».

Історія подружжя — яскра­вий приклад того, як тре­ба жити й працювати ра­зом. Чумаченки родом із Чаплинського району. Вони однокласники, у школі сиділи за однією партою, у молод­ших класах товаришували, у старших — зустрічалися, у 1987 році побралися. Через два роки по тому приїхали у Заозерне молодими спе­ціалістами, здобувши вищу освіту: Іван Анатолійович інженер-механік, Наталія Олександрівна — економіст. Село тоді було відділком №3 радгоспу «Червоний Сиваш». Через п'ять років чоловіка обрали головою новостворе- ного КСП, на цій посаді він залишився і після реоргані­зації господарства у товари­ство, очолює його вже 17-й рік. Дружина працює поруч з ним — головним бухгалтером та економістом.

Наразі «Теплоогарьовсь­ке» обробляє 4460 гектарів ріллі, з яких зрошуються тільки 460 га (земельні на­діли Чумаченкам довірили всі заозерненці, 120 сергі- ївців, 100 благовіщенців, ЗО овер'янівців та 17 сивашів- ців). Окрім цього, господар­ство має у своєму розпоря­дженні 860 га пасовиськ та 630 га — водного фонду: став­ки Чобіток, Костин Шпиль, Кругляк, Гайдамаки силами товариства доглядають, чис­тять, зариблюють. Орендну плату, що коливається від 400 до 2000 гривень (за­лежно від того, на території якої сільради земельний на­діл, люди отримують вчасно і як забажають: хоч грошима, хоч продукцією. Переважно беруть зерно, щоб годува­ти птицю та худобу, солому, сіно.

В основному сільгосппід­приємство вирощує зерно­ві культури й соняшник, на зрошенні — сою. Є в ньому невеличка ферма на 45 корів (молоко використовують для потреб господарства й зда­ють на Новотроїцький мас- лосирзавод), вівчарня. На мехдворі — п'ять вітчизняних комбайнів, чотири «газони», з імпортної техніки — трактор «Кейс», котрий «все вміє робити» і тому працює у дві зміни. Наталя Олександрівна каже, що відтепер купувати­муть тільки закордонні трак­тори чи комбайни — вони по­тужні, універсальні, зручні та комфортні.

У господарстві — 72 праців-» ники: не тільки із Заозерного, а й із сусідніх сіл. Приїжджим у місцевій їдальні готують смачні обіди, возять їх на ро­боту й з роботи.

Люди всім задоволені. Сивашівський сільський го­лова Валерій Юдаєв каже, що Заозерне — благополучне село, дуже рідко люди звер­таються до нього зі скаргами чи проблемами, бо у них є найцінніше на сьогодні — ро­бота. А значить — і матері­альні статки, і моральне за­доволення.

Не можна сказати, що село абсолютно безпроблем- не: ніхто не застрахований від біди. Та до сільської ради мешканцям села діставатися 10 кілометрів, а до місце­вої контори — кілька десят­ків метрів. Тож і йдуть вони по допомогу до Чумаченків. Поховання сільчан, котрі йдуть на той світ, на себе повністю берегосподарство. Якщо комусь дуже скрутно — також виручає грошима.

Чумаченки виховують двох доньок-студенток, майбут­ніх медиків. Могли б уже до них у місто перебратися, до життя комфортнішого й циві­лізованішого. Та зауважують, що покинути Заозерне їм і на думку не спадало. Хіба що одного разу, коли молодшу доньку по бездоріжжю, вез­ли на тракторі у Сивашівську школу — інший транспорт не міг проїхати... Та дівчин­ка тоді заспокоїла батьків, мовляв, їй така екстремаль­на подорож сподобалася. А потім настала весна, замети розтанули, з'явилися звичні турботі про землю, врожаї, і ті думки пішли самі собою...

У КОЖНОГО СВІЙ «СЕРІАЛ»

Зараз до школи дітей возить шкільний автобус. Школярів у Заозерному 17. Шестеро молодих мешкан­ців села навчаються у вишах. Дітей віком до шести років — дев'ятеро. Виховуються вони вдома, бо дитячого са­дочка тут, як і школи, немає. Тож молоді мами, якщо без бабусь, змушені доглядати дітей до шкільного віку.

У дворі моло­дого подружжя Човдарів само­стійно «господа­рюють» дворічний Артем та Каріна, котрій нещодавно рік виповнився. Діти ходять круг хати, бавляться іграшками про­сто на землі — за­гартовані. А як не дай, Бог, захворі­ють — за парканом місцевий фель­дшерський пункт. Завідує ним уже 14 років Марина Олександрівна Переяленко. При­їхала вона сюди із Захарівки, закін­чивши Генічеське медичне учили­ще. Поселилася на квартирі у ба­бусі. Через два місяці на ново­річному вогнику в клубі познайоми­лася із місцевим хлопцем, за якого невдо­взі вийшла заміж. Відтоді Заозерне з його мешкан­цями назавжди стало її до­лею. Марина Олександрівна удень і вночі поспішає на по­міч старим і малим:, вимірює тиск, робить уколи, встанов­лює діагнози, «гасить» вірус­ні інфекції й патронує ново­народжених. Її донька Юля, котра спочатку також хотіла стати медиком, надивив­шись на мамину роботу «без вихідного й проходного», те­пер каже: «Ні, мамо, я хочу таку професію, щоб вночі спати спокійно»... А мама вже звикла, не нарікає, бо іншого життя для себе й не уявляє.

... За кожним парканом 52-х сільських дворів — своє життя, свої радощі й болі, свої, як кажуть, «життєві се­ріали», своя доля. Про кожну з них окремо не розкажеш. Мені вдалося поспілкувати­ся з представниками трьох поколінь заозерненців, із розповідей яких і склалася, немов мозаїка, картина по­всякденного сільського жит­тя.

Через відчинену хвіртку за редакційною машиною великими блакитними очи­ма спостерігає маленька дівчинка — чотирирічна Аня Забіла. Вона явно нудьгує, їй ні з ким погратися. У гли­бині двору літня жінка під ко­лонкою чистить каструлі. Це бабуся дівчинки Світлана Євстафіївна. Колись її юна донька народила онуку, кину­ла бабі з дідом та й подала­ся шукати пригод і вражень. Тільки один раз за три роки вона приїздила навідати ма­леньку доньку, потім поїхала і ні слуху від неї, ні духу. Кажуть, начебто заміж ви­йшла, але Ані в її новій сім'ї місця не знайшлося. Тож мала й не знає своєї мами, називає мамою бабусю, та­том — дідуся. Бабуся змуше­на була кинути роботу, щоб доглядати онуку. Погано, каже, що дитячого садочка в селі немає. Хоч дітей небага­то, але ж і їм треба розвива­тися, з ними слід займатися, навчати їх. Бабуся Світлана не має такої змоги: за до­машніми клопотами ніколи. Треба приготувати на всю сім'ю (окрім онуки, ще є син і донька-школярка), випрати, доглянути худобу (тут майже кожен мешканець тримає корів і здає молоко). Тож і нудиться дівча саме, шука­ючи собі забавку. Хочеться вірити, що майбутня доля буде прихильною до неї, що зрештою мама до Ані повер­неться, а дівча пробачить їй легковажність...

Із десятикласницею Те­тяною Макаровою ми по­знайомилися в місцево­му магазині підприємців Васильківських, де є всі необ­хідні продукти, хліб. Дівчина навчається у Новотроїцькій вечірній школі. Таке навчан­ня передбачає, здебільшо­го, самостійне опанування предметів та екзамени у певний період. Тож у дівчини купа вільного часу. Мешкає вона з мамою, допомагає їй по господарству, а «відпочи­ває» біля телевізора. Піти в селі нікуди: клуб, що в одно­му приміщенні з конторою, відкривають тільки на свята й вибори. Одна відрада — наречений із Сивашівки. Та він працює й не може при­їздити щодня. Таня ж його завжди чекає з нетерпінням і хвилюванням, бо разом із весною в її серці квітнуть ніжні почуття...

Садиба Васильківських потопає у квітах, чиста, за­тишна, охайна. Тут мешкає велика родина — три по­коління заозерненців: най­старші, пенсіонери — Марія Петрівна і Володимир Павлович, їх син Олексій із дружиною Таїсією і онуки Оксана й Настя. Щоправда, дівчата вже вивчилися, ма­ють професії: Оксана вчи­телює в Енергодарі, але скучає за домівкою і приїз­дить майже щотижня. Настя медсестра у Сивашівській амбулаторії, кожного дня їздить разом із школярами до місця роботи, а увечері повертається додому. Сім'я живе дружно, молодші по­важають старших, а старші враховують їхні інтереси. Велике господарство, в яко­му три корови, телята, свині й птиця, доглядає Олексій. Бабуся готує обіди. Дідусь постійно щось лагодить, клепає, ремонтує. Невістка Тася працює продавчинею у магазині й поштаркою в селі. Настя разом з мамою тримають у порядку город, сад, присадибну ділянку, прибирають хату, перуть. На вихідних до них приєднуєть­ся Оксана. Часто до батьків навідується й старший син — Микола, котрий мешкає у Новотроїцькому. Велика сім'я збирається за одним столом, діляться враження­ми, новинами, планами. їх поєднують не тільки родинні зв'язки, а й щира любов до рідного села.

Отак у щоденних турбо­тах неспішними хвилями пливе життя в Заозерному: люди працюють і на роботі, і вдома, відпочивають лише на великі свята. Останнє з них — День Перемоги тра­диційно для тиловиків, яких у селі шестеро, в місцевій їдальні організовувало ПОСП «Теплоогарьовське* (живих учасників бойових дій тут немає вже давно). їх смач­но пригостили, дали щедрі продуктові пакети, вшанува­ли добрими, теплими слова­ми. У декого від спогадів та розчулення скотилися сльо­зи по щоках. Бо для людини турбота і вдячність — найго­ловніші чинники в житті. На щастя, заозерненці їх відчувають.