Минулого року Віктору Лушнікову виповнилося 70 років. Він — заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури і спорту.

Дорогу у велике спортивне життя Віктор Федорович дав таким нині відомим майстрам спорту міжнародного классу, як Олексій Нечипуренко, Олександр Андрусяк, Іннеса Ребар, Олена Комарова.

Головна заслуга Віктора Лушнікова для вільної боротьби Херсонщини насамперед у тому, що він зумів не просто виростити атлетів, а й згуртувати їх, і таким чином дати паростки подальшого розвитку школи боротьби вільного стилю. Так, справу Віктора Федоровича зараз продовжують його ж учні: Володимир Євонов (головний тренер національної збірної з вільної боротьби серед жінок, заслужений тренер України), Валерій Савченко (наставник молодіжної збірної України, заслужений тренер України). Вихованці Віктора Федоровича — Валерій Іздебський, Роман Павлов, Олександр Штанухін — стали суддями міжнародної категорії.

А турнір пам’яті Іллі Кулика, що кожного року проводиться в Херсоні, відомий не тільки на Україні, а й за її межами. У цьому теж головна заслуга Віктора Лушнікова.

Сьогодні Віктор Лушніков — гість нашої спортивної сторінки.

«У нас дружня сім’я борців»

- Боротьбою почав займатися в 14 років, — говорить Віктор Федорович. — Тоді в Херсоні була класична боротьба, яку викладав тренер, чемпіон Радянського Союзу Олександр Рибаков. У нього в 1955 році я й почав вивчати ази цього виду спорту. Потім служив в армії. Там став майстром спорту, боровся за молодіжну збірну УРСР, після чого повернувся додому, в Херсон, де почав працювати на суднобудівному заводі. Але потім якось мене зачепило те, що куди не поїдуть наші борці, все програють і програють, двадцяте місце командне займають, п`ятнадцяте... І от в 1965 році я вирішив розпочати тренерську роботу. Набрав дітей: працював з 4-5-м класом. І так, крок за кроком, уже в 1974 році ми виграли першість УРСР серед школярів. Далі виросли майстри спорту, чемпіони УРСР серед дорослих, призери Радянського Союзу, чемпіони світу, Європи.

- Вікторе Федоровичу, бути вірним спортивній справі на Херсонщині справа не з легких. Звідки черпаєте сили?

- Я все своє життя працюю з молодими спортсменами. Мені це цікаво. Треба любити свою справу і треба думати про те, щоб після тебе теж щось залишилось. Зі мною працюють всі мої учні. Вони вже заслужені тренери, майстри спорту, судді міжнародної категорії. У нас єдиний колектив, єдина мета... А сили черпаються від любові до праці. Виявилось, що це — справа мого життя.

- За рахунок чого зараз існує херсонська вільна боротьба і чи допомагають органи місцевої влади?

- У нас дуже сильний колектив тренерів. Навіть в 90-і роки, коли зовсім не платили людям зарплату, не було за що їздити на змагання, наша справа жила, працювала, тому що колектив згуртований. А якщо є тренери кваліфіковані, то в них обов`язково будуть діти. Ці наставники будуть все робити для того, щоб учні не загубились: їздили на змагання за кошти батьків, друзів цього тренера, які колись з ним вчились. Тренер є — все буде. Ну а влада допомагає періодично — колись більше, колись менше. Хотілось би більше, а так у нас в місті багато випускників, які кожен потроху, але допомагають. Як кажуть: з миру по нитці — голому сорочка.

- Ваше дітище — це міжнародний турнір пам`яті Іллі Кулика, чи легко зараз проводити подібні змагання і чи є стремління далі організовувати такий далеко не дешевий турнір?

- Я вам скажу, що були ще гірші часи, коли в нас стояло питання не проводити зовсім. Але потім ми всі разом зібрались і сказали: «Турніру бути!». Нехай не так сильно, без цінних нагород, але проводити будемо. Адже, як у будь-якій справі: якщо людина один раз здасться, допустить слабину, потім вона вже не підніметься. Важко, дуже важко, але знаходяться люди, які допомагають, трошки держава, трохи училище — тим, що базу нам надає. А не проводити вже не можна, тому що вже дуже багато людей знають цей турнір, готуються до нього.

«У Канаді більше справжніх українців, ніж у нас...»

- Вікторе Федоровичу, що найбільше запам`яталося в житті?

- Після того, як ми позаймались два роки, поїхали на першість Радянського Союзу серед шкіл-інтернатів спортивного профілю в далекі Чебоксари. Три дні боролись, а потім оголосили результат — перше місце посілала Херсонська школа олімпійського резерву. Скрізь почалися розмови: «А де це?». Люди не знали, що є таке місто Херсон. Це мене вразило... Приємні відчуття були, коли в нас збудували спортивний комплекс, в якому вже можна було працювати, готувати спортсменів високого класу.

А ще сильні враження залишилися від візиту до Канади, де проводився чемпіонат світу. Опікувалась нами тамтешня українська діаспора. Ми з ними якось виїхали на природу. Вони (чоловік з 20) взяли акордеон, гітару, пісенники, наварили борщу, вареників — пообідали, поспівали українських пісень. Кажуть, що так вони двічі на місяць збираються. Їхні маленькі діти в 3-4 роки вже володіють українською мовою. Я питаю: «Як же ви їх змогли навчити в англомовній країні української мові?» А вони кажуть, що дитина від народження у їх родині чує тільки українську мову, а потім вже англійської навчається. А російської там не розуміють. Загалом українська діаспора в Канаді живе добре. Вони дуже дружні, на відміну від нас тут в Україні. Туди приїжджає українець, і йому відразу допомагає відповідний комітет влаштуватися на роботу, взяти кредит. За рахунок цього вони вижили в такій далекій країні. До них дуже добре ставляться — тому що українці всюди, де живуть, добре працюють, серйозно відносяться до своєї справи.

- Не виникало бажання перебратися до Канади після цього?

- У мене було багато пропозицій в 1993-1994 році переїхати до Європи. У мене ж учні були чемпіонами Європи, світу, старші тренери збірних команд України. Але якось я собі посидів і подумав: всі ми поїдемо, а хто ж буде з нашими дітьми займатись? Спеціалісти ті, які добре знають свою справу, виїдуть, а наші діти хай будуть бомжами, чи що? Це стримало і ніколи не було навіть такого бажання покинути країну.

- Ви зараз не жалкуєте?

- Ні.

- Вам вистачає на прожиття, Вас держава гідно поціновує?

- У мене є квартира, є на хліб, на борщ заробляю. Якщо рівнятись з тренерами мого рівня Європи, Америки, то це, звичайно, копійки. Ну так ми ж радянські люди, ми так і жили. Тільки раніше 98% в країні так жили, якщо й були дуже багаті, то вони ховались. А зараз перестали, і ця соціальна різниця давить на людей старшого покоління. Таке життя наше...

Я — щаслива людина. Був комсомолець, комуніст, в Бога не вірив, а виявляється Бог мене направив на те, що мені дано, чим я повинен займатися. Я й народився 1 вересня, значить, повинен трудитися педагогом, як цього не хотів, а так довелося. От вже 46-й рік я працюю і щасливий тим, що знайшов свою роботу, не зважаючи на те, що завжди не вистачало чогось: не міг я мати машину, добру квартиру. Хотілося, звісно, бо надивився як іноземці живуть. Та в мене була улюблена робота, а це — найголовніше.

- Чого, на Вашу думку, Ви ще не встигли зробити?

- Олімпійського чемпіона підготувати. Думаю, це вже мої учні за моє життя повинні це зробити.

Вони ж мої онуки. Наприклад, Євонов, як моя дитина, — він з 4-5 класу в мене тренувався, виріс до чемпіона Радянського Союзу, до головного тренера збірної команди. А його учні — його діти, а значить мої онуки. Цікаво, що за всю історію незалежної України у нас всього чотири чемпіони світу серед молоді було, із них три херсонця: Ельдар Асанов, Іван Іщенко і Мурадін Кушхов. Це випускники нашого училища.

- А у Вас є власні діти?

- Так, дві дочки і четверо онуків.

- Хтось з них займається боротьбою?

- Онук трохи позаймався боротьбою, а потім не захотів — футбол йому більше сподобався. А онука ні з того, ні з сього сама сказала: «Дідусю, я хочу на боротьбу». Ходить зараз Крістіна тренується, їй вже 16 років.

- А щоб Ви побажали своїм дітям?

- Щастя сімейного, й не такого, як у нас. Щоб вони жили у вільній країні, щоб ні на кого не озирались, не думали, що говорити, а що — ні, бо за це можуть посадити, як раніше було, в часи моєї молодості. Щоб вони добре вивчились, отримали гарну спеціальність і працювали і жили в хорошій країні.

- У Вас із Радянським Союзом, здається, пов’язані не дуже приємні спогади?

- Там були й позитивні, звісно. Якщо радянська система хотіла себе показати в чомусь із кращого боку, вона виділяла чималі кошти. Так було і в спорті: виїзди, форма, змагання. Проблем не було. Але, коли згадаю я тодішнє життя… От, кажуть, раніше жили краще. Та ні! Я виріс у селі і добре пам’ятаю, як за кожне дерево ми платили податок, як наша мати о 7-ій ранку йшла на роботу, а о 8-ій вечора поверталася, а ми за цей час пасли худобу, самі варили їсти. Матері за роботу нічого не платили — в кінці року видавали по півкілограма пшениці на трудодень. А як ми в чергах стояли за продуктами…У той же час раніше яка була рівність між людьми? Вистачало на хліб та варену ковбасу і думали, що всі у світі так живуть. Хоча, як я виїжджав за кордон, то бачив набагато краще життя. Зараз ось ця соціальна нерівність дуже пригнічує наш народ: одні дуже багаті, інші — дуже бідні. Та позитивних моментів сьогодні теж є багато. За моє юнацьке життя у нас удома не було ні світла, ні радіо, а зараз практично у кожній оселі комп’ютери, можна придбати гарний автомобіль. Якось моя мама купила пральну машину і годин вісім дивилась як вона працює — не могла повірити, що машинка сама все може зробити. Я часто їжджу потягом по Україні і, коли дивлюсь у вікно, думаю: ну як в цій державі можна погано жити?