Одну з найболючіших травм доби незалежності Україна не може пережити і донині. Непоправні поки що втрати для новоствореної держави розпочалися майже двадцять років тому.

До контролю над грошовими потоками прорвалася порівняно невелика група людей. Згодом частині з них з легкої руки аналітиків було присвоєно наукове прізвисько «олігархів». А деякі продовжували накопичувати свої капітали, не входячи до упревілейованих олігархічних списків. Спорідненість усіх цих щасливчиків(?) була ледве не очевидною. Вони або належали до партійної номенклатури, або були її дітьми, або зростали в середовищі успішної комсомольської ватаги. Усі вони так чи інакше стояли близько до партійних кас і державного бюджету. І прямо з початком 90-х років з України пішов спершу скромний струмочок капіталів закордон. Порівняно скоро цей струмочок перетворився на загрозливі потоки — нікого вже не потрясали повідомлення про те, що з країни протягом місяця в іноземні банки перекочовували мільярди доларів. Це відбувалося саме тоді, коли місяцями, а то й роками не виплачували зарплату, коли інфляція сягала тисяч відсотків. Тим часом грошові потоки з України не зупинялися.

Гроші працюють на чужину

Чи зупинились вони нині? Так, протягом майже двадцяти років країна фінансово спустошувалась. Багатства зосередились у дуже обмеженої кількості людей. Цей сценарій захоплення капіталів схожий на такі самі процеси, що відбувалися в класичних капіталістичних країнах. Але за одним суттєвим винятком. «Кляті американські або англійські капіталісти не виводили більшу частину капіталів за межі своїх країн. Навпаки, вони інвестували гроші у вітчизняну економіку, і, збагачуючи себе, автоматично збагачували і саму країну. Величезні українські капітали, які щезли з країни в 90-х і 2000-х, спіткала прикра доля. Вони обслуговують економіки багатьох інших держав і аж ніяк не України. Якщо і повертаються капітали в Україну, то дуже фрагментарно і спорадично. Набагато більше надходжень капіталів ззовні здійснюється за рахунок регулярних грошових переказів своїм родинам десятків тисяч робочих мігрантів, які розповзлися за заробітками по всіх Європах і Америках. Натомість мільярди доларів, нашвидкуруч вивезених з України і розкиданих на тисячах секретних рахунків у надійних західних банках, і досі залишаються великою втратою для України. Чи зможе вона врешті-решт оговтатися від цієї втрати? Якщо так, то коли? І звідки прийдуть втрачені для країни кошти?

Порятунок на Землі чи на Небі?

Президенти приходять. Вони багато чого обіцяють. Ці обіцянки, як правило, пов'язані з підвищенням добробуту населення. Президенти відходять. На їх місце рвуться інші. А основна втрата країни нічим не надолужується. Навіть просто чисто людяна форма, яка бере початки від Біблійної «допомоги ближньому», а саме форма пожертв не знаходить широкого і природного відгуку у заможних колах країни. Філантропічні сентименти в багатьох їхніх проявах в Україні керуються чисто прагматичними міркуваннями — за пожертвами стоять прагнення отримати якісь політичні або комерційні дивіденди. Ніхто не боїться ані кари Божої, ані людського сорому, ані своїх власних мук сумління. Є така зараза — ЖАДНІСТЬ! Чим від неї рятуватися?