Випадково до моїх рук потрапила книга В.В. Швеця «Свято-Михайлівський Храм» Свято-Михайлівського Палагеївського жіночого монастиря Московського патріархату. Підготовлена і видана за благословенням Питирима, єпископа Миколаївського і Вознесенського. Книга здана до друку 25 квітня 2008 року у видавництво газети «Вперед» м. Новий Буг Миколаївської області, під загальною редакцією настоятельниці Свято-Михайлівського Пелагеївського жіночого монастиря Серафими.

Дуже гарна книга, яка є збірником публікацій, фотоматеріалів, архівних документів понад столітньої історії. Та початок історичної розповіді починається, цитую: «В конце 18 века в результате упорной борьбы с Турцией Россия получила выход к Чёрному морю и присоединила к своим владениям бескрайние степи Дикого поля». Чи може по-іншому написати історію поневолювач поневоленому народу? Більшість українців задумалася над своєю історією після проголошення України незалежною державою. Починаючи з 1654 року, замість дружніх союзних відносин почалися безчинства, закріпачення вільного селянства, грабежі. Після 1709 року Петром І і його послідовницею Катериною ІІ, прокладаючи шлях до Чорного моря, не тільки велися «упорная борьба с Турцией», але й повне знищення вільного козацтва. Шлях до Чорного моря Росія проклала на кістках козацтва, залишаючи після себе згарища дикого поля. За благословенням історичної неправди високопреосвященнішим Питиримом, єпископом Миколаївським і Вознесенським. Цю книгу читають у різних державах світу. Виходить, що ми живемо на землі, відкритої Росією в кінці XVIII століття. Дивно, як ця земля опинилася під Україною? Поневолювач не розкидається відкритими ним землями. Прочитавши цю книгу, росіяни можуть претендувати на її повернення Росії. Чи не так? Я звертаюся до істориків, Українського козацтва, всіх громадян, у яких ще жевріє іскорка національної свідомості. Не залишайтеся байдужими, висловіть свої думки з цього приводу на шпальтах газети.