Школа — це державний заклад чи приватна кухня? Якщо заглянути в історію заборони української мови в Україні, то вона безсоромно, безборонно ведеться з 1690 року, коли Собор російської православної церкви осудив «кієвскія новыя книги» С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича та інших, наклавши на них анафему, бо вони були «кієвскія».

Далі Указ Петра І 1720 року про заборону друкувати будь-які книги, щоб «окремого наріччя в них не було». Знову ж таки — київського! 1753 року — Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. І далі пішло-поїхало аж до Валуєвського циркуляру 1863 року та Ємського указу 1876 року з отим «не было, нет и быть не может» — тобто аж до тотального лінгвоциду. Більшовицькій режим дещо попустив віжки, допоки укріпився при владі. Зате потім так «проїхався» по українцях, об'єднавши лінгвоцид з відвертим етноцидом, що не тільки від мови, але й від них у деяких селах, районах, областях...: залишилися жалюгідні рештки. Та настільки, що довелося тій Росії залюднювати спустошені місця. Звичайно, транспортуючи туди й свою мову! Всі ці старання імперії вилились у те, що в Україні, як підрахував академік Іван Дзюба, в 1926 року (це при попущених віжках!) в українських школах навчалося 97% учнів, а вже 1958 року лише 21%! А в ряді великих міст (Харкові, Донецьку, Одесі...) українських шкіл залишилося буквально одиниці. Те ж саме було і в нашому Миколаєві. 1954 року я закінчив Варварівську середню школу ще з викладанням українською мовою, а вже наступного року вона стала... російськомовною. Ось так і виходило, як ото написав П. Скунць: ...Ще Валуєв як слід не помер, Як уже Каганович ожив. Біля них, як мошва, холуї, І українець до того ж звик, Що йому і чужі, і свої Виривають віками язик. Я пригадав цей віршик з отим і чужі, і свої після недавнього рішення членів нашого українського Конституційного Суду, яким ці члени... скасували Постанову Кабінету Міністрів про те, що в українських школах з викладанням українською мовою вчителі і на перервах, і в учительській повинні розмовляти виключно українською — державною мовою. Гадаю, члени Конституційного Суду (вони теж люди!) припустилися помилки, визначивши, що Постанова Кабміну посягає на мовні права людини. Мовляв, людина має право спілкування на будь-якій мові. Ви знаєте, якщо так розмірковувати, то людина має право палити цигарки, пити пиво, займатися сексом і навіть вкоротити собі життя... І якщо вже завтра хтось з учителів буде розгулювати по коридорах школи з цигаркою в зубах, або з пляшкою пива в руці і йому це Кабмін заборонить, або, не дай Боже, і зовсім накаже звільнити з роботи, то наш самий справедливий у світі Суд, наслідуючи Конституційний, скасує це рішення. Бо права людини з цигаркою в зубах чи з пляшкою пива в руках для нашого Суду захищені Конституцією. Десь так, як у даному разі мовні права тих учителів, які, знаючи державну мову, володіючи нею, нехтують правилом: у державній установі повинна панувати державна мова. Адже державна школа — це також державна установа. Та ще й специфічна! Бо ця установа саме й призвана відродити потоптану державну мову — прибрати лінгвоцид. Відродити й прищепити повагу дітей до рідної мови. До рідної української, а не до тієї, яку нам століттями нав'язували і чужі, і свої. А яка ж це буде повага, якщо вчитель чи вчителька, відтарабанивши урок українською, тут же на перерві буде кричати учневі: «Петренко, не прыгай, как молодой казел». А іншій викладачці буде казати: «Галина Николаевна, вы не были вчера на базаре, по чём там говядина?». Адже від такого «прищеплювання пошани до рідної мови» буде стільки ж користі, як від того, що вчителька — вчитель, з цигаркою в зубах чи з пляшкою пива в руках, буде повчати учнів, що курити чи пити пиво дуже шкідливо. Ось і виходить якийсь нонсенс: школа повинна відродити потоптану українську мову, прищепити до неї любов дітей, але вчителями, які самі нехтують нею... навіть у школі!!! Ні-ні! Не на кухні у себе! А в школі! На своєму робочому місці! На місці, на яке вони й найняті державою з метою відродження державної української мови. Бо це завдання якраз і покладено на школи! Специфічне завдання, яке вимагає специфічного підходу і специфічних правил до його вирішення. І цим правилам, — той, хто хоче там працювати!, — повинен себе підпорядкувати. Як то у шахті, де не можна курити. Як то на кораблі, де не можна крутити штурвал, як тобі захочеться, а витримувати заданий курс. Як то у лікарняній палаті, де не можна демонструвати свої наряди, а треба ховати їх під стерильні халати. Як то в державній установі якої хочете держави: Англії, Франції, Росії, Японії, Китаю.., де не можна не знати, не вживати свою мову. А тим більше, демонструвати свою зневагу до неї! У нас, в Україні, це, чомусь, можна! І в державних установах — погляньте на Верховну Раду! — і в українських навчальних закладах, які ми, на своє горе, прирівняли чомусь до приватної кухні. Але ж, погодьтеся, і Верховна Рада, і школа — це далеко на приватна кухня. Це установи, в яких найдемократичніші держави, без огляду на загальнолюдські права, не потерпіли б жодного випадку впертого нехтування власною державною мовою. І не тільки вчителів! А й тих, хто недолугими рішеннями, недолугими законами хоч якось та сприяє тому нехтуванню. Еге-гей, люди! Чому ми тут хочемо бути святішими від папи Римського — чи не тому, що декого, — ой як! — влаштовує оте нехтування, яке хоч і уповільнило оту валуєвщину, але не викорінило її зовсім у вже незалежній Українській державі? Чому?