Здається, сьогодні українцям знову настав час декларувати Шевченкове: «Ой Богдане, Богданочку, якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала». Щоправда, замінивши ім'я на сучасного нам президента, який раптом зробив усе можливе й неможливе, щоб, вирвавши, — при суттєвій допомозі народу! — Україну з рук організованої злочинності, передати її в лапи «бейсбольної демократії, випестуваній у нас Москвою, яка у себе любить не тільки «закатувати в асфальт», але й «мочить у сортирах». Тож і не дивно, що й голови у наших «бейсбольників» закручені саме в той бік!

Цікаво, що це була не просто помилка Ющенка, яку колись зробив і Богдан, а цілеспрямована робота саме на такий результат. Не знаю, чи усвідомлено це робив наш усе-таки досить патріотичний Віктор Андрійович, чи так, як це колись робив зовсім неграмотний Сірко, який почергово «вредил» (так записано в Історії Малої Росії Дмитра Бантиш-Каменського) то Виговському, то Дорошенку — таким же патріотам України..? Та «вредил» так, що імперський історик знайшов за потрібне похвалити його. Бо й Віктор Андрійович, якого народ підсадив у президентське крісло, почав діяти саме так: нагороджував тих, кого він називав «організованою злочинністю», а воював... зі вчорашніми співмайданники. Та так захопився цим, що заслужив похвалу супротивників та вибив з-під себе й свою основну підпору — Юлію Тимошенко. Саме ту, яка горою стояла за нього на майдані. З перших днів і до останніх! Я їх уявляв собі так: Україна міняє курс на європейський вибір — десь так, як то міняє курс лінія електропередач. Там завжди у таких випадках ставлять основний стовп, а з внутрішнього боку, щоб він не упав під вагою проводів, підпирають його міцною підпорою. Мабуть, це не тільки мені так уявлялося, але й з протилежного табору хтось зрозумів це саме так. А тому, вивчивши гарненько амбітний характер Віктора Андрійовича, розумненько підштовхнув його до такого конфлікту, в результаті якого він сам і з-під себе й вибив ту опору. В результаті всього того рейтинг його упав майже до нуля. Як він гадав з таким рейтингом і з такими діями виграти вибори ще раз — цього не осягнути! Адже його не врятувала навіть запізніла нагорода Степана Бандери. До речі, ще й невідомо, чи прийняв би з його рук ту нагороду справжній герой, чи й відмовився б з оглядом на те, що Віктор Андрійович, посівши те крісло, в першу чергу почав нагороджувати тих, хто на кожному кроці з піною на вустах паплюжить і Бандеру, і воїнів УПА. Та як би там не було, а Віктор Андрійович зробив усе можливе й неможливе, щоб і дискредитувати, і вибити з-під себе основну опору. Якщо Юля Володимирівна розпиналась за нього скрізь і всюди, то він відплатив їй за це чорною невдячністю. Їй, а головне — людям, тим, що стояли за нього, мерзли на Майдані-2004 року і... Україні! Ви знаєте, це нагадує поведінку одного татуся. Нещодавно про нього показували телесюжет. Він, розійшовшись з дружиною, захотів забрати й малолітнього сина. Дружина, звісно ж, була проти. А тому він взяв малого за руку й разом із ним вистрибнув з балкона восьмого поверху будинку. Мовляв, ні тобі, ні мені! Так Віктор Андрійович поступив з Україною. Мовляв, не я президент, то й ти не будеш. При цьому за Україну, за її долю він думав найменше. А тому після цього на думку спадають іще одні Шевченкові слова: «Доборолась Україна до самого краю, гірше ляха свої діти її розпинають». Бо за що боролись — то на те й напоролись: у ті ж самі руки владу й віддали. Не думаючи про Україну! І пишатися тут Віктору Андрійовичу нічим. І насамперед тим, що передав він ту владу добровільно і демократично! Це взагалі ганьба! Бо передав він ту владу в руки людини, яка вже сьогодні оголосила, що буде Україні чіпляти другу державну мову і підписувати договір про продовження базування російського флоту в Україні! Ви тільки подумайте: це заявляє гарант Конституції, в якій чітко записано, що мова державна у нас одна, а на території України не повинно бути іноземних військових баз! Хороший гарант — чи не правда? 14 лютого ц.р. на телепередачі «Майдан», п'ятого каналу телебачення, його соратник депутат Чечетов, виправдовуючи дещо свого патрона та викручуючись від несподівано прямих запитань від громадян з Майдану про захоплення Януковичем «Міжгір'я» та ще деяких наділів, перевів розмову в інше русло. Мовляв, Віктор Федорович звичайно буде тримати курс на європейську інтеграцію, але, звичайно ж, у співпраці з Росією — нашим основним стратегічним партнером. Це вийшло, як у того Швейка, який, отримавши повістку на фронт, почимчикував зовсім у зворотному напрямку: мовляв, земля кругла — то все одно і таким чином я потраплю на передову. Так і тут. І це не ноу-хау. Бо ми вже так до Європи ходили... з Кучмою. Це — перше. А друге те, в чому Партія регіонів бачить стратегічність того партнера: чи то в продовженні дамби до острівця Тузли, чи у впертому невизначенні кордонів, чи то в захопленні не тільки наших маяків, але й Севастополя, й Криму?.. А за це нам та Росія підсолодить пігулку, дещо здешевивши газ або дозволивши в Україні, в нашій українській школі і на перерві розмовляти нашою українською мовою. Ну десь так, як ото у 1918-1922 роках, поки вона вгніздилася в Україні. А далі — а далі нас очікує те, про що замріяно й сказав пан Чечетов. Сильна влада десь з таким тандемом, як у Росії — Путін, Медведєв і сильна опозиція... Теж так, як у Росії. А ви знаєте, яка вона там та опозиція. Тож, не приведи Боже і нас до такого тандему і до такої «сильної опозиції! А нашу Україну до положення Чечні, в якій хтось досить мудро і демократично застрелив президента — папу Кадирова, а до влади настановив розлюченого сина Кадирова. Щоб він ефективніше вправляв мізки непокірній частині своїх земляків. Дай Боже, щоб ми не заїхали зі своєї «бейсбольною демократією» так далеко! Дай Боже, щоб я помилився!