У житті кожної людини може трапитись подія, яка змусить її по-іншому відноситись і сприймати те, що нас оточує, те, з чим ми зіштовхуємось щоденно і вважаємо звичним. Нещодавно я прослухав пісню «Все золото світу» у виконанні Іво Бобула. Мене вразив зміст і основна думка цієї гарної пісні.

Три маленькі дівчинки проходили мимо церкви, де сидів старий жебрак і просив милостиню. Дівчатка подали старцю грощі, крім молодшої, яка не мала ні гроша, плачучи вона підійшла і, як донька, обійняла жебрака. Після цього старий жебрак піднявся і на всі грощі, які зібрав за день, купив троянду і подарував її маленькій дівчині. Сенс української народної пісні відображається у її ж назві — Все золото світу не варте любові, добра і краси! Більше того, все золото світу не варте троянди, не варте краси. І не погодитися з цим, якщо ти себе вважаєш порядною людиною, не можливо. На превеликий жаль, останні десятиріччя в нашому суспільстві робилося все можливе, щоб для людей основними цінностями стало багатство, незважаючи на те, яким шляхом воно було здобуто. І зрозуміло, що мораль і вічні духовні цінності відійшли на другий план. Хабарники і корупціонери у свідомості людей стали елітою і бомондом, а найгірше те, що громадськість своїми вчинками і поведінкою підштовхнула їх до знищення таких цінностей, як відповідальність, порядність, чесність, любов. Тому немає нічого дивного, що зараз при владі у нас перебувають переважно ті, хто нас обкрадає і зневажає загальнолюдські цінності. Раніше, щоб тебе поважали на роботі, потрібно було добре працювати, дбати про людей, берегти майно і здоров'я оточуючих. Нині злодії при владі роблять усе можливе, щоб замінити цінності у суспільстві, підмінити їх на низькі і споживацькі. Спочатку довели людей до такого зубожіння, а тепер шляхом дрібних подаруночків купують собі повагу. Ніхто навіть не задумується над тим, що, змусивши нас мовчати, вони і надалі продовжують розкрадати те, що належить усім нам. Частину вкраденого вони залишають собі і значну частину передають тим, хто їх призначає, підтримує і захищає. Ось так і існує наше несправедливе і цинічне суспільство. І в першу чергу винні у всьому ми самі. Саме з нашої мовчазної згоди і байдужості робляться усі злочини і свавілля. Але рано чи пізно наші діти та онуки згадають нам про це не злим тихим словом. Тому я і мої однодумці займаємо таку позицію, щоб менше нарікань за байдужість ми отримали у майбутньому від наших нащадків. У цій статті я маю намір основну увагу приділити такому поняттю, як «Добро». Впевнений, там, де панує добро, немає місця свавіллю, безладу і злочину. Кожна людина, яка виросла в добрі, завжди буде мати бажання віддячити тим же. Коли деякі наші місцеві вельможі своїм нащадкам дарують квартири в Києві та Одесі, купують дорогі автомобілі, влаштовують на «теплі робочі містечка, то, на мою думку, вони не завжди дарують їм добро. Своїй доньці я завжди розповідав, що коли у 1982 році я залишав рідне село, то мій батько дав мені в дорогу 46 карбованців. І з цим скарбом я поїхав на навчання до Львова. Розумів батька, цінував його подарунок і знав, що більше він дати не зможе, і що, крім мене, у батьків ще залишилися три маленькі сестрички. А на наше з дружиною весілля мої батьки, не маючи грошей, допомогли нам м'ясом на стіл. Ось це все і було моїм багатством, з яким я почав своє доросле життя. Через усе життя я несу добру і світлу пам'ять про свого батька. І хоча він не зміг дати мені матеріальних благ, але завдяки йому я став тим, ким є зараз. Щоразу відвідуючи могилу свого батька, я доповідаю йому про свою сім'ю, про свої добрі справи і все, що я роблю у повсякденні. На батьківському пам'ятнику можна прочитати наступні слова — «Кланяюсь, що хліб ростив, дітей любив і доброю людиною був...». На моєму життєвому шляху було чимало людей, які у моїй пам'яті залишили добрий слід. Як можна не згадувати добрими словами Якименка І.Г. і Варавіна В.Д., які будували приміщення районної міліції і навчали нас як правильно організовувати свою роботу. Як не згадати Дудінського О.Г. і Толкачова В.Є., які добре вміли налагодити роботу, а також побудували для працівників міліції 20-квартирний будинок. Як не згадати мені те, що свого часу зробили Височенко М.Ф. із Бабиніним В.І., щоб запрацював Коблівський винзавод. Або який порядок був на Чорноморському узбережжі Березанського району, коли за цю ділянку роботи відповідали Осадчук В.П., Панфілов В.І., Гіржев В.М. Для когось дивним буде почути, але я стверджую, що такого порядку, який був у 1980-90-ті роки на курортному узбережжі, напевно, вже не буде. Немає зараз такого рівня керівників, якими були Башкіров М.Ф. (голова Березанського районного виконкому), Гадюков М.Ф. (прокурор району) і Панич М.В. (Коблівський сільський голова). До слова, добра людина, я завжди ставлюся із великою повагою, як можна не згадати робітників Березанського районного міжколгоспбуду, які протягом 1986 — 1987-го років будували житло людям, які постраждали і були переселені із зони відчуження внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Восени і взимку, в дощ і мороз березанські будівельники будували житло постраждалим в Київській області, на тривалий час будучи відірваними від своїх сімей за сотню кілометрів, заплативши за добро здоров'ям, а дехто й життям. Знаю, що мешканці сіл Гаврощина і Ставище Київської області із вдячністю згадують про подвиг березанських будівельників. Жоден із сьогоднішніх високопосадовців не заслуговує на добре слово із моєї сторони. Пригадується мені вислів однієї людини, яка багато чого досягла у своєму житті і має авторитет серед багатьох людей, вона сказала наступне: «Я в своєму житті багато натерпівся і я краще буду гризти цеглу, залишившись при цьому порядною людиною, ніж буду їсти устриці і пити шампанське і буду при цьому негідником». На превеликий жаль, сьогодні у нашому суспільстві мають перевагу інші цінності. І провина в цьому є на кожному із нас, на тих, хто існує ці два останні десятиріччя. Бо злочинці при владі завжди уміло відволікали нас від нагальних проблем, аби ми не звертали увагу на те, як вони розкрадають багатство нашої країни. Все життя я буду пам'ятати випадок про трьох молодих хлопців, які вкрали декілька мішків цукру в Березанському агропромкомбінаті і отримали за це по 10 років позбавлення волі. А вже через пару років значна частина майна Березанського АПК була по-хижацьки розграбована новими господарями району і ніхто не поніс досі жодної відповідальності. Мені не приємно чути, коли окремі непорядні люди позаочі висловюють свої низькі і безвідповідальні коментарі з приводу моїх публікацій. У той час, коли я роблю все від мене можливе, щоб захистити гідність їх батьків, з якими несправедливо обійшлись чиновники при владі, і саме їх недалекі діти завжди залишаються осторонь і ще плазують перед своїми кривдниками. А де ж тоді повага до своїх батьків, до того, що вони зробили у ті важкі часи? Де ділось те добро, якому їх батьки навчали, і що вони, врешті, передадуть своїм дітям і онукам? Я і вас закликаю подумати над цим.