Як зазначив один із авторів «Миколаївщина в історії України» (частина ІІ) І. Марцінковський, «згідно академічних видань, поет-художник не бував на Миколаївщині. Хоч у своїх творах згадує Інгул, Очаків, Миколаїв, Вознесенськ... «А лиман, — як пише дослідник, — згадується двадцять разів!»

Не виключено, що Шевченко побував у наших краях ще підлітком разом з татом, який чумакував і брав його з собою. Але свідчень про це на даний час немає ніяких. А тому, особливо коли свого часу постало питання спорудження пам'ятника Тарасу Григоровичу в нашому місті, що зараз стоїть у скверику біля Спаського спуску, віднайшлися люди, які поставились до цього скептично. Мовляв, для чого, якщо Шевченко тут ніколи не бував. Мовляв, інша річ — Пушкін, а ось Шевченко... Що цікаво — в основному це були люди, які аж ніяк не проявляли свій скептицизм щодо спорудження пам'ятника Дзержинському, який не був у Миколаєві, чи й тому ж Леніну, пам'ятники якому так щедро розтикані по всій Миколаївщині та й Україні. А це ж, фактично, продовжувачі справи біснуватого Петра І, «що розпинав Україну» та «второї, що «доконала вдову сиротину». А ще тих, про яких Шевченко писав: «Во дні фельдфебеля-царя капрал Гаврилович Безрукий та унтер п'яний Долгорукий», що «сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих»... А я додам: в Гулаги, голодомори, на масові розстріли та депортації... Відчуваєте різницю? З одного боку — гнобителі, кати України, а з іншого — той, хто запалив для неї вогонь боротьби за її визволення. Та так запалив, що там, де був хоч один українець, — там був і Шевченко. Розповідають, що ще у хвилю першої еміграції з України, десь у Канаді, зайшовши в одиноку оселю українця окрай якогось лісу, побачили наступне: поряд з іконою в рушниках висів портрет Шевченка, а на столі, поряд з Біблією, лежав його «Кобзар»! І це в далекій Канаді! А тому, в Миколаєві, де був один українець, я певен, Шевченко, — принаймні його дух, — був присутній у кожній хаті. Причому, інколи попри заборону! А те, що він був присутній, доводить нам теж українець по духу — Микола Аркас. Бо саме він, тут, у Миколаєві, не тільки зачитувався Шевченком, але й створив «Просвіту» його імені та написав на його поему «Катерина» цілу оперу! Написав — і поставив у місцевому театрі! А тому, я так собі гадаю, якщо не в хаті, то в серці кожного, хто співає «Реве та стогне Дніпр широкий», промовляє «нічого кращого немає, як тая мати молодая», закликає «борітеся — поборете», або горює «якби ми вчились так, як треба» — завжди присутній Шевченко. Бо там він не просто побував, а оселився назавжди! Звичайно, якщо це серце не тих, про кого Тарас Григорович писав: «Славних прадідів великих правнуки погані, в яких «за шмат гнилої ковбаси» хоч рідну матір попроси то оддадуть. А ще ті, що віками пригнічували, а то й винищували українців. Але й для них Шевченко присутній. Бо вони завжди і в старі часи, і подекуди ще й сьогодні, час від часу намагаються боротися з ним, «запрєщать», вишукувать на ньому «темні пятна»... Отже, він був і є й для них! Є — розумієте? А в тому числі і в нашому Миколаєві! І саме він, а не Ленін і Дзержинський, має повне право на пам'ятник у центрі міста. Бо це не він, як той Ленін, віддавав наказ «надо поставить на ноги все чека (це парафія Дзержинського. — П.П.), чтобы расстрелять не явившися на работу из-за Николы». Пояснюю: «Николы» — це свято саме того Миколая, на честь якого названо наш Миколаїв. До речі, щодо духовенства і культових споруд Ленін мав особливу ненависть. Це він організував масовий терор проти духовенства з отим «чем большее число представителей... духовенства... удастся нам расстрелять, тем лучше» та ще й масовими нищеннями храмів! І це з його подачі «красний» терор розгулявся настільки, що навіть колишні соратники його, як то Троїцький, вжахнулися, бо з «червоного більшовицького яйця вилуплювався звичайний фашизм». А потоки тієї крові «не смыть, не очиститься от неё даже во имя самых «высоких» лозунгов» (із листа Марії Спиридонової Леніну). Та повернемося до Шевченка, який якраз і засуджував дію саме таких катів. Почитайте його «Кавказ» і ви зрозумієте, чому одні відшукують на авторові якісь «пятна», а інші — тримають його «Кобзар» поряд з Біблією? А тепер погляньте на наш Миколаїв (для багатьох все ще Ніколаєв!) і зрозумійте, чому пам'ятник Тарасові Григоровичу Шевченку ще й досі не стоїть на центральній площі міста? І чому там ще й досі бовваніє пам'ятник ідолу, який сказав: «Величайшая ошибка думать, что НЕП положил конец террору. Мы вернёмся к террору и к террору экономическому». Чи не до голодомору? Чому? Шановні миколаївці, подумайте над цим гарненько!