Рядки, що стали назвою цієї статті, — з книги новоодеського письменника Анатолія Вітренка «Між двома вогнями», де йдеться розповідь про підпілля ОУН на Миколаївщині. Але то недивно, бо Миколаїв — єдине обласне місто в Україні, де немає ніякого знака, який би увічнював пам'ять репресованих за так званих «мирних» часів — 30-х років минулого століття.

А місце їхнього поховання відомо — на старому миколаївському цвинтарі. Але там не можна насипати навіть маленького пагорба. У 1963 році на тому місці з'явились інші поховання. Чимало тих могил давно занедбані, та хай їх руйнує час, але не люди. І от день пам'яті жертв більшовицьких репресій, біля входу на цвинтар з проспекту, що носить ім'я людини, яка заклала підвалини цим страшним подіям, відбувся мітинг. Його відкрив координатор Миколаївської Громадської експертної ради, політолог Сергій Кисельов. Першим, кому він надав слово, був голова товариства «Меморіал» Юрій Зайцев. Юрій Олександрович повідомив, що про місце поховання репресованих товариству, яке він очолює, стало відомо від колег з Одеси ще у 1990 році. А щодо репресованих, то серед мешканців Миколаївщини їх було закатовано 4500 чоловік і це не повний список. Також голова товариства нагадав, що репресії правильно називати не сталінськими, не політичними, а саме більшовицькими, оскільки всі кати були членами Комуністичної партії. Цю тему продовжив член Проводу обласної організації Народного Руху України Олександр Малицький. Слово також мали члени Громадської експертної ради Наталя Сироватко, отаман Южноукраїнського козацького полку Вадим Дзугань, Юрій Шевченко та інші. На завершення поет Микола Сльозко прочитав вірш «До північного сусіда». Звичайно, біля входу на цвинтар були покладені квіти та хліб, запалені свічки. Хочеться вірити, що мине небагато часу і на тому самому місці буде споруджено пам'ятну стелу.