Немає нічого прихованого, що не відкриється. Євангеліє від Матвія

Останнім часом московські очільники та, до речі, і наш новий Президент у своєму недавньому телезверненні до нації, критикують українців і застерігають від переписування історії, хоча, як виявляється, Москва вже давно займається цим. Підтвердити це неважко. Варто тільки взяти до рук та уважно прочитати історії різних авторів і різних часів. Навіть авторів з тієї ж Московії. Царських і більшовицьких. Що й зробив Володимир Білінський, дослідивши ті розбіжності та виявивши, що Москва, починаючи з Івана IV-Грозного, регулярно займалася не просто переписуванням, а й відвертим фальшуванням, додаванням доважку брехні, за словами Карамзіна, до власної історії та історії народів, яких вона підгребла під себе. А дослідження і книгу ту автор назвав «Країна Моксель або Московія». Прочитавши ту назву, я нараз пригадав солдата із Підмосков'я, який служив у нашому підрозділі 1961-1963 рр. і який часто повторював оте словосполучення, що я виніс у заголовок: Йоксель-Моксель. Чесно кажучи, я гадав, що це щось на кшталт вигуку «Йо-мойо». І уявити собі не міг, що це назва народу і краю (досить величезного!), який ті фальшувальники свого часу прихватизували, але «витерли» із своєї історії — Моксель! Мало того, вони чомусь майже так же нахабно прихватизували у Києва історичну назву — теж разом з країною! — та, на відміну від того Мокселя, ще й досі уперто набиваються до нас у родичі, відкинувши, затерши в історії своє справжнє родство. Та ще й застерігають нас від переписування, виготовленої для нас фальшивки! Чому? Саме на це запитання і відповів Володимир Білінський своїм дослідженням, яке він відкрив словами Маркса: «У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска Росії. Росія породжена і вихована у потворній і принизливій школі монгольського рабства». За словами І. Богуна «найнеключимішого рабства». А їй так хотілося, якщо не норманської слави, то величі Київської Русі. І першим за ту велич ухопився князь Іван IV -Грозний. Бо це був і справді не цар, як його величають московіти, а лише підневільній перший секретар Московського улусу — осколку Золотої орди, який підписав шертну грамоту на покору одному із ханів. А це далеко не похвальна грамота! До речі, таку ж грамоту, після поразки в Прутському поході, у 1711 році підписав і Петро І! Оце скільки ця Москва все ще перебувала в підлеглій залежності від того монгольського рабства. Та й саму Москву, виявляється, заснував не Юрій Долгорукий і не Андрій Боголюбський, і зовсім не 1147 року! А заснував її один із ханів Золотої орди — Менгу-Тімур 1272 року. А великокнязівський престол вона отримала лише 1328 року за Івана Калити. І то лише тому, що цей Іван» був не хто інший, як один із ханів Золотої орди — хан Узбек посадив туди одного зі своїх братів — Кулхана вісімнадцятилітнім ще 1319 року! В російській транскрипції його хтось записав як Калта, а потім і Калитою — чистокровним московітом, бо при хрещенні, при входженні на престол йому далі ім'я — Іван. Отакий вийшов Йоксель-Моксель! І не дивуйтеся цьому. Бо православна церква тодішньої «залешанської землі справно служила Золотій орді, прославляла її ханів та піддавала анафемі тих, хто не корився орді. У тому числі й цілі міста. Наприклад, Новгород. Бо благословляла загарбання, здається, ще з часів походів Андрія Боголюбського, який до тла розорив Київ. А в тому числі пограбував і храми! А тому він у неї — святий. Як «святий» і Олександр Невський, який виявився без чудес. Бо в битві з тевтонами у 5-6 років він не міг бути через малолітство! А «святий» Дмитрій Донськой і зовсім свого часу при житті був підданий анафемі московським митрополитом Кіпріаном. Прилюдно, в церкві! Звичайно ж, за мерзенні поступки! Ось такий «йоксель» з історією (та й географією!) тієї Московії, яку, нахабно розширюючи як територію на землях отого Моксель, підправляли та фальшували, починаючи з того Івана Грозного, Петро І та особливо в цьому постаралася Катерина ІІ. Не відстали від неї й «вірні ленінці. А тому ви й досі не найдете оригіналів старовинних літописів та угод. А те, що від них залишилося, — не впізнали б і їхні автори. І саме для цього все це свого часу було вилучено із монастирів, бібліотек, архівів підлеглих народів та надійно заховано і пофальшовано в Москві. І саме тому горіли у нас бібліотеки, а архіваріусів навіть при «советскій» владі спроваджували до в'язниць, де вони й гинули. Саме на такий висновок і підштовхує прочитання цього дослідження Володимира Білінського. І саме цього бояться ті, хто так уперто противиться очищенню історії від тієї фальші. Бо тоді підтвердиться явне: Московія так і залишилася такою, якою її охарактеризував Карл Маркс. Попри всі її старання пробити вікно в Європу чи прилаштуватися до «матері городов руських», прив'язавши до них оту Моксель-Московщину з її «кривавим болотом» найнеключимішого рабства. А їй так хотілося, — і хочеться до сьогодні!, — залишившись у тому болоті, придати собі європейського блиску... бодай отим фальшуванням, яке вони так бояться привселюдно визнати. Але це, — як і отой розстріл польських громадян у Катині!, — очевидне і вилазить, і без їхнього визнання , як шило із мішка! Варто лише уважно прочитати навіть ті історичні опуси, які вони ж і фальшували. Що й робив автор того дослідження Володимир Білінський. Віднайдіть цю книгу і почитайте. Тоді ви, нарешті, й самі зрозумієте: чи треба відкидати ті фальшування, чи жити й далі, закривши на них очі, в ролі одвічних лохів, які не знали, не знають і не хочуть знати свою історію.