«Декларація про державний суверенітет України» стала першим документом, де на найвищому державному рівні було задекларовано прагнення українців до незалежності.

На той час декларації про суверенітет уже підтримали парламенти прибалтійських республік та Російської Федерації. 16 липня 1990 року стало днем, коли Верховна Рада під головуванням Івана Плюща, за ініціативи депутатів Народної Ради*, куди входили представники Народного Руху України, підтримала Декларацію. «За» її прийняття проголосувало 355 депутатів, 4 — «проти». 26 представників не голосували. Серед тих, хто не голосував, був Президент України Леонід Кучма, із миколаївських депутатів — лише Михайло Башкиров. Інші депутати від області Анатолій Кінах, Михайло Потебенько, Володимир Матвєєв, Іван Грицай, Максим Виноградський підтримали документ. Серед авторів Декларації депутати, які були активними організаторами та засновниками Народного Руху України: Левко Лук'яненко, Іван Заяць, Степан Хмара, Богдан Горинь, В'ячеслав Чорновіл, Лариса Скорик та інші. Їх зусиллями було написано та прийнято «Декларацію про державний суверенітет України» 16 липня 1990 року. Вона стала програмовим документом на етапі здобуття незалежності нашою державою. Декларація була основою, на якій будувалась діяльність депутатського об'єднання Народна Рада у парламенті Української РСР. Під впливом Декларації депутати розглядали більшість законопроектів, що приймалися напередодні історичних днів здобуття незалежності. «Декларація про державний суверенітет України» стала на той час і залишається нині справді історичним документом будівництва незалежної Української держави. Після її прийняття в Києві відбувся велелюдний мітинг під жовто-синіми прапорами і вперше прозвучала пропозиція перейменувати площу Жовтневої революції на майдан Незалежності. То були дні народного натхнення та віри в історичні зміни у долі своєї країни. Активні процеси відбувалися і у регіонах, де активісти Народного Руху України пропагували Декларацію та використовували її у своїй роботі для утвердження ідей незалежності. Багатотисячні маніфестації, мітинги, святкування суто українських національних дат формували в політичній свідомості у населення необхідність суверенітету Батьківщини, додавали впевненості у перемозі не тільки простих українців, але й Народної Ради, що виступала виразником ідей незалежності від союзного центру. «Декларація про державний суверенітет України», прийнята Верховною Радою України при самовідданій боротьбі за неї фракції Народної Ради, надихала рухівців на більш рішучі кроки до прийняття заповітної мети — незалежності України. Її передвісником стали положення, проголошені у «Програмі Народного Руху України» — основному документі майбутньої організації на першому зїзді Руху у вересні 1989 року, такі, як гуманізація, демократизація, справедливість, суверенітет, адміністративно — командна система та аналогічні категорії, що саме в цей історичний час сприяли підвищенню політичної активності суспільства України. А головне в Програмі Руху йшлося про необхідність суверенітету України. Так, у Програмі Руху, зокрема, визначалось, що тільки із зламом адміністративно-командної системи господарювання, утвердженням економічного суверенітету республіки можливе реальне подолання економічної кризи, забезпечення добробуту і вільного всебічного розвитку людини і наголошувалось, «що економічною основою суверенітету республіки мають бути володіння та розпорядження її народом усіма видами власності на її території, республіканський розрахунок», а як наслідок цього має стати «самостійний вихід на світовий ринок». З приводу екологічних проблем ставилася вимога і до «ухвалення законів про повний суверенітет республіки, здійснення всіх екологічних, правових та адміністративних заходів з охорони навколишнього середовища». Програма НРУ, прийнята на першому з'їзді і доповнена на другому з'їзді НРУ, визначила поступ цієї громадської національно-демократичної організації до головної мети — ненасильницьке досягнення суверенітету України у складі оновленої Радянської Федерації. Вони вносились делегатами із всієї України, багато з них у березні 1990 року стали депутатами Верховної Ради Української РСР і ввійшли до Народної Ради: Ігор Юхновський, Михайло Косів, Микола Поровський, Олександр Гудима, Лесь Танюк, Ярослав Кензьор, Дмитро Павличко та багато інших. Так, Іван Драч тоді наголошував: «Сила не в Верховній Раді, а в тому, що при підтримці народу Декларація про державний суверенітет набула сили Конституційного закону. І тоді була б незалежність і непотрібен був би союзний договір». Прийняття 16 липня 1990 року Верховною Радою України «Декларації про державний суверенітет України» стало найкращим свідченням актуальності й ефективності діяльності Руху. Це досягнення українського народу стало яскравим здобутком боротьби Народного Руху України за майбутнє нашої країни, як незалежного субєкта міжнародної політики, бо у його Програмі була вимога суверенітету України. Радикалізація політичних поглядів, передусім лідерів Руху на користь ідеї незалежної України, сприяла прийняттю Верховною Радою «Декларації про державний суверенітет України», постанови Верховної Ради УРСР про проходження військової служби громадян України на території республіки та інших законі, що закладали незалежницькі фактори у фундамент нашої країни. Прийняття «Декларації про державний суверенітет України» надихнуло Народний Рух України, національно-демократичні та патріотичні політичні структури на активізацію діяльності за подальшу політичну боротьбу по створенню належних умов та підгрунтя для розбудови незалежної Української держави. * Народна Рада — парламентська опозиція у Верховній Раді України в 1990-1994 рр., до складу якої входило 125 народних депутатів.