Із десяток років тому західні засоби масової інформації в один голос стверджували: якби політико-управлінська верхівка України хоча б третину своїх зусиль, спрямованих на вигадування схем по розкраданню державного майна, скеровувала на модернізацію економіки та підвищення відповідальності держапарату, то в особі нашої країни світ мав би справу з надзвичайно потужним «східноєвропейським тигром».

Але оскільки у представників тодішньої влади були, м'яко кажучи, дещо інші пріоритети, то блискучі перспективи України довелося відкласти на невизначений термін. Точніше кажучи, пріоритети були настільки іншими, що західні аналітики взагалі дивувалися існуванню України як суверенної держави. Їх можна зрозуміти, якщо взяти до уваги особливості тодішньої приватизації держмайна: за підприємствами, які коштували сотні мільйонів доларів, закріплювали фіктивний статус банкротів, на підставі чого їх за безцінь віддавали представникам кількох наближених до влади кланів. Україна виявилася унікумом: окрім неї, жодна інша держава, яка практикувала подібні приватизаційні «методи», не зуміла втримати свій суверенітет. Особливим шиком у середовищі тодішніх «прихватизаторів» вважалося навіть не придбати підприємство за копійки, а зробити таке приватизаційне «обгрунтування», яке зобов'язувало державу «відшкодувати новому власнику збитки, пов'язані з утилізацією шкідливого виробництва тощо». Іншими словами, держава не лише віддавала своє майно, а й ще доплачувала тим, хто розкрадав її активи. Подібний абсурд можливий лише за однієї умови — якщо державна влада повністю узурпована або поділена обмеженим колом осіб, які без зайвих комплексів ставлять знак рівності між власними та державними інтересами, а суспільство не має можливості стати на заваді цій вакханалії цинічного злодійства. У ті часи абсолютна більшість громадян цілком слушно сприймала «велику приватизацію» як національну трагедію. Тепер ситуація повторюється, але вже як відвертий фарс: державного майна практично не залишилося, тому «великі комбінатори» змушені вдаватися до екзотичніших шахрайських схем за принципом — чим більша брехня, тим більше шансів, що в неї повірять. Окрім величини обману, вирішальне значення мають ще два фактори — контроль влади і ЗМІ. Лише за таких умов можна спробувати пограбувати держбюджет на $5 млрд, а на додаток ще й звинуватити уряд попередників у «некомпетентності, яка нібито й привела до таких тяжких наслідків. Ідеться про програну Україною у Стокгольмському арбітражному суді справу за позовом компанії «РосУкрЕнерго». Шахрайська пікантність ситуації полягає в тому, що як Україну, так і «РосУкрЕнерго» у цьому випадку представляють тісно пов'язані один з одним люди, які минулого року щедро профінансували прихід до влади Віктора Януковича, а тепер сподіваються на відшкодування своїх затрат у будь-який спосіб. Схоже на те, що президент такі надії готовий виправдати за рахунок навмисно програного процесу в Стокгольмі. Ці події справили настільки сильне враження на керівництво французького видавництва, що те навіть призупинило підготовку до друку розрекламованої «Хрестоматії шахрайства» з метою доповнення її фактажу безпрецедентним українським прикладом. Видавництво не пошкодує, бо такому ефективному розкраданню казни позаздрять навіть найдосвідченіші злодії. Суть справи полягає ось у чому: після приходу до влади президента Януковича і нового уряду було змінено керівництво компанії «Нафтогаз України», яке відмовилося від послуг авторитетної юридичної фірми «Магістерс», котра раніше успішно захищала інтереси України у Стокгольмському арбітражному суді за позовом компанії «РосУкрЕнерго». Такий крок можна було б привітати, адже «Нафтогаз» нібито вирішив благородно заощадити державні кошти, вдаючись до послуг лише власної юридичної служби. Проблема в тому, що адвокати «Нафтогазу» в Стокгольмі не проронили на захист України ані слова. За таких обставин суддям не залишилося нічого, окрім винесення вердикту на користь «РосУкрЕнерго». За результатами цього судового процесу один із суддів у коментарях акредитованим ЗМІ зазначив, що за 30-річну юридичну практику вперше мав справу з настільки дивним випадком, коли відповідач навіть не намагався спростувати аргументи позивача, а після програшу справи відмовився подавати апеляцію, хоча йдеться не про мізерну суму, а про мільярди доларів. Із цього приводу давня мудрість говорить: якби ми більше знали, то менше дивувалися б. Якби стокгольмські судді знали, що позивач (власник «РосУкрЕнерго») та відповідач (голова правління «Нафтогазу» і міністр палива та енергетики України) є людьми з однієї бізнесової структури, то вони зрозуміли б логіку перебігу судового процесу саме за таким сценарієм. А якби шведські люди в мантіях хоча б приблизно уявляли, скільки ця бізнес-структура виділила коштів на президентську кампанію Януковича, то вони легко збагнули б, чому президент відмовився подавати апеляцію на рішення Стокгольмського арбітражного суду. Припускаю, що шведська Феміда не обізнана з національними особливостями української політики. Але ж пересічний українець на власні очі бачив фотокопію документа, яким Фірташ надав теперішньому міністру палива та енергетики Бойку право управляти та розпоряджатися всім рухомим і нерухомим майном «РосУкрЕнерго». Симптоматично, що цю інформацію ніхто навіть не намагається спростувати в судовому порядку. Та попри таке викриття, Бойко продовжує влаштовувати театр одного актора: занепокоєним, але рішучим виглядом він дає інтерв'ю про небажання чи то неготовність української влади віддати «РосУкрЕнерго» газ або його доларовий еквівалент. Просто національний герой та й годі! Але можете не сумніватися: через декілька днів чи тижнів наш епічний захисник національних інтересів розгублено розведе перед камерами руками, мовляв, ми чинили мужній супротив, але міжнародне право — річ серйозна, а Україна не може дозволити собі невдячну місію скласти компанію ізгоям на кшталт Північної Кореї чи Ірану. Тому — як би цього не хотілося — гроші «РосУкрЕнерго» доведеться все-таки віддати. Зрештою, ця ситуація містить потенціал перетворення театру одного актора в театр кількох акторів: приміром, Бойко може розіграти з Фірташем комедію під назвою «мирова угода», за результатами якої Україна віддасть «РосУкрЕнерго» не $5,4 млрд, а $4-4,4 млрд, що дасть змогу першому отримати приз «рятівника для України мільярда доларів», а другому — приміряти на себе німб святого, котрий робить гроші з повітря і віддає їх багатостраждальній Україні. Як сказав би в такому випадку поет, «бывали хуже времена, но не было времен подлее». Щоправда, цим елегантним шахрайським комбінаціям можуть завадити оприлюднені Юлією Тимошенко документи, що засвідчують факт купівлі Україною в Росії тих 11 млрд куб. м газу, на які претендує «РосУкрЕнерго» і які стали предметом позову в Стокгольмському арбітражному суді. Навіть якщо поставити під сумнів юридичну бездоганність цього акту купівлі-продажу, все одно відповідачем за позовом має бути не Україна, а Україна з Росією. Але такий варіант вочевидь не влаштовує ні Януковича, ні Фірташа, ні Бойка, бо вони чудово розуміють, що перспективи обібрати північно-східного сусіда неправдоподібні. Щодо Росії в цьому випадку цілком спрацьовує народна мудрість: де сядеш, там і злізеш. Афера з грою в піддавки теперішньої влади структурі Фірташа зайшла так далеко, що важко уявити обставини, за яких її спустять на гальмах, не довівши до розв'язки. Та навіть якщо з якихось неймовірних причин цим клептоманам цього разу не вдасться поживитися держбюджетом, можете не сумніватися: вони не облишать свої спроби заробити, точніше вкрасти, швидко і багато. Їх може надихнути досвід шахрайства київської влади, яка за підтримки фракції Партії регіонів спочатку виділила десятки мільйонів гривень на запуск швидкісного трамваю до Борщагівки, а згодом з'ясувалося, що отриманих коштів не вистачає навіть на половину шляху. За кадром чомусь опинилося найцікавіше: хто складав кошторис і як освоювалися кошти? Утім, припускаю, що рівень аферизму київської влади здасться центральній владі занадто дрібним. Тоді можна вдатися до послуг історії: там завжди є приклади на будь-який смак. Наприклад, можна творчо застосувати спосіб розкрадання державної казни в перші роки радянської влади. Тоді для одних громадян існував режим жорсткої економії, згідно з яким конфіскації чи навіть розстрілу підлягали ті, хто приховав кілька колосків. Інші ж громадяни — з числа більшовицьких небожителів — підписували контракти зі Швецією на будівництво тисячі паровозів. Обгрунтування доцільності такого рішення було бездоганним — комар носа не підточить. Та згодом на поверхню випливла одна «дрібничка»: не лише в Швеції, а й в усій Скандинавії не існує підприємства з виготовлення паровозів. Попри критику на адресу теперішньої влади, у чомусь її представників можна якщо не підтримати, то, принаймні, зрозуміти: адже кинути себе у вир якоїсь шахрайської авантюри значно цікавіше, ніж не допускати підвищення заборгованості з виплат зарплати, здійснювати модернізацію «лежачих» підприємств і намагатися вдихнути життя в міста і селища навіть в електоральному форпості — на Донбасі. Цікаво, що мав на увазі прем'єр Азаров, коли нещодавно повторив фразу Сталіна про те, що жити стало краще, жити стало веселіше? Кому стало краще і веселіше?