- Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить! — одностайно заспівали народні депутати Верховної Ради УРСР, які за Україну відсиділи радянські концтабори і які таки ухвалили Декларацію про державний суверенітет України 20 років тому.

Цей гімн на слова славетного каменяра Івана Франка став єдиною вірною відповіддю на ту ганьбу, яку переживає Україна з новим Президентом, на ту зраду державних інтересів, на зневагу до 92% населення, яке стало в одну мить українським народом 1 грудня 1991 року, на блюзнірство проти десятків мільйонів українців, згноєних по всьому Сибіру, закатованих голодомором й репресіями. — Поганому виду ніякого встиду — зазначив мудрий народ. Але ні депутати, ні міністри, ні сам Президент (усі — регіонали) так нічого й не второпали: — «гарна пісня!». А у мене залишилося гнітюче враження, що ці депутати своїм хребтом відчули наближення московського «раю» у смертельних обіймах старшого брата — Каїна. І ця пісня була не для антинародної влади, вона була для усіх нас як розпачливий зойк з концтабору: «Борітеся — поборите! Не допустіть повторення нашої і золотої й дорогої молодості для вас і ваших дітей. Стережіть волю, бо вашим батькам серце крається на небі, бачачи нашу байдужість». Годі Гулагів, наїлися! У своїй хаті своя правда й сила — вчив нас геніальний Кобзар. Дослухаймося й на виборах позбудьмося Кочубеїв і Паліїв, Сірків і Брюховецьких, через глупоту яких Україна цілі століття ниділа в неволі. Не обрали в 1991 році В. Чорновола, у 1999-му Г. Удовенка, у 2010-му Ю. Тимошенко і отримали те, що отримали. Радіймо!?.