Незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності завжди відчиняють ворота ворожим загарбникам. Барон Маннергейм

Вибачте, я використав для заголовку Чорноволівське (В'ячеслава Максимовича) «Камо грядеш, Україно?», яке він написав ще 1995 року, хоча б мав написати «Камо грядеш, дурні?». Бо вже тоді у нас відбувалося оте «Бий свій свого, щоб чужі й духу боялися», — це теж його слова, тобто оте чубрення наших навіть дуже патріотичних політиків, яке, власне, і самого В'ячеслава Максимовича, після оголошеної ними ж анафеми у Верховній Раді, загнало під колеса кимось послужливо поставленого серед дороги КамАЗу. Тому треба було й запитувати не Україну «Камо грядеши», а саме тих амбіційних дурнів, які своїм чубренням, своїми розбіжностями «широко відкривали ворота для ворожої навали», про яку ще тоді В'ячеслав Максимович писав: «Росія вперто примушує членів «співдружності під бравурний марш лавами рачкувати Оруелової скотарні. Використовуючи «п'яту колону» і штучно створену «проблему» російськомовного населення (а також оте чубрення дурнів, які, власне, і загнали під колеса КамАЗу самого В.М. Чорновола. — П.П.) Москва на спільному ринку СНД вдалася до гуртової закупівлі колишніх «союзників». Ну десь так, як сьогодні, вона через оту «п'яту колону» гуртом скуповує «тушки» — депутатів у нашій Верховній Раді. А ще — де тільки може — мусує переваги такої нашої дружби з нею, а не з Європою, «яка на нас не чекає і, звичайно ж, не з осуружним ще з радянських часів «загниваючим Заходом». Чому на це «клюють» деякі наші «розумники» — я не знаю. Адже на це ще можна було би «клюнути», якби в Росії був вищий рівень життя, ніж у того «загниваючого Заходу». Або вищий рівень демократії, не путінсько-медведєвського розливу. Або щоб у ній Лужков, Жириновський чи той же демократ Солженіцин, — з оглядом на те, що всі вони вважають себе спадкоємцями-дітьми Київської Русі — щоб усі вони сказали чи написали про Україну ось такі слова, які ще 1997 року написав простий росіянин — ветеран труда Т. Рязанцев. Цитую. «Для всех нас появилось свое родное государство, ещё хрупкое, нежное, как младенец. И ему необходим уход, ласка и присмотр. Всем нам не безразлично, каким оно станет на свои собственные ноги? Кто им будет править и кто в нём будет жить и трудиться? Если мы всё правильно поймём и всерьёз осознаем, какую ответственность лично мы несём за его и свою дальнейшую судьбу, как в стране, а также и в мире — лишь тогда мы можем спать спокойно. Родилась Украина не для войны, а для мира и счастья, давайте и мы все ответим ей тем же! Не белыми, не красными (і не старшими братами. — П.П.), как в своё время сделала партия большевиков, а будем равноправными, любящими детьми своїй матери Украины». Якби все це сказали, написали, а ще краще, щоб робили ось ті, згадані мною і не згадані «доброхоти», якби Росія перестала бути, як писав В'ячеслав Максимович, «Оруеловою скотарнею» і не намагалась використовувати Крим, як вуздечку, щоб врешті завести Україну до цієї конюшні, якби там всі, як цей росіянин, поставилися до України та її стольного Києва, як люблячі діти до своєї альма-матер, а не перекривали їй головний кран, не розбудовували підленько дамбу до Тузли, не захоплювали маяки, не чинили б спротиву відродженню, викраденого ними ж, Київського патріархату, не чинили б спротиву відродженню, потоптаної ними ж, української мови, не хитруючи, вивели б свій військовий Чорноморський флот, не тягнули б кота за хвіст з визначенням кордонів та визнали б Україну, не претендуючи ні на Крим, ні на Севастополь, рівноправною державою, а не своїм анклавом — ось тоді можна було б говорити про дружбу, а не про входження в той «Оруеловий загін». У той загін, де вчора переполовинили українську націю, а сьогодні відстрілюють Чеченську. У той загін, в якому Україна пробула у чорному тілі більше трьох з половиною століть. Та настільки у чорному тілі, що на багатьох чорноземах (палку встроми — виросте дерево!) селяни не раз і не два вимирали від голоду. Або перебували у такому чорному тілі, що німецькі вояки, ступивши на українську землю 1941 року, не просто дивувалися, а, як розповідала мені одна восьмидесятирічна бабуся, небезпідставно називали нас дурнями. Бо вони вважали, що на такій багатій землі, з такими чорноземами — так жити, вічно заглядаючи в чужі руки, це просто злочин! А цей злочин нам і був умонтований саме тією Оруеловою скотарнею, в якій навіть Якутія, яка буквально сидить на газі, нафті та золоті, аж ніяк не нагадує Південно-Африканську республіку чи Арабські Емірати. То куди нас тягнуть наші політики і за чим? Адже там, за ті триста з добрим гаком століття ми здобули разом із тією «п'ятою колоною» хіба що політичний СПІД — Синдром Політичного Імунодефіциту. Наголошую: політичного імунодефіциту! А заодно, здається, й синдром національного імунодефіциту — Сніду. Бо там, у тій Оруеловій скотарні, мінялися царі, вожді, президенти, мінялася влада, але не змінювався отой шовінізм, про який Микола Бердяєв записав. (Повторюю для забудькуватих): «Россия самая националистическая страна в мире, страна национализма, угнетения подвластных народов русификацией... страна, в которой национализировано всё, вплоть до... церкви Христовой». А американський комуніст, я змушений це нагадувати для забудькуватих, професор В. Чемберлен чи не читав записки багатьох дипломатів, які ще в давні часи записали, як той англійський міністр (1557 р.) А. Еріксон, що «брешуть москвини з неймовірною безсоромністю і нахабством: анітрохи не зашаріються, коли ви зловите їх на брехні... московські міністри вживають всіляких можливих і неможливих засобів, щоб обдурити... всім відомі факти вони безсоромно перекручують, чи не читав я цього, чи вже думав, що вони перестали це робити, бо підловився на брехню «Кремлівського мудреця» — Леніна і... приїхав в СРСР. Але, проживши в ньому 15 років, сам записав: «Що довше я жив у СРСР, то більше мене вражало, з якою великою силою стара царська теорія і практика (читайте записки Еріксона. — П.П.) урядування утримується в СРСР. Найголовнішою ланкою між старою і новою Московщиною є деспотія... Дух старих єврейських погромів воскрес у нових погромах українських селян та інтелігенції. Націоналізм більшовиків (читайте записки Бердяєва. — П.П.) — це старий шовінізм московських чорносотенців, розпечений до червоного». Сьогодні той шовінізм розпечений там до біло-голубого, а погроми перекинулись хіба що на чеченців. То куди пруть наші дубоголові політики? Адже, як бачите, ота стара червона московська чума, спадкоємиця чорносотенців, не припинила свого існування, як то споріднена їй коричнева німецька, а лише мімікрувала та хитренько прикинулась безобідним грипом: для наших політиків — курячим, відповідно до їхніх мозків, а для своїх, російських... з новим штамом — свинячим. І стала ще більш підступно невиліковною та смертельною хворобою і для нас, і для свого російського електорату, і для цивілізації в цілому! Не бачити цього — це злочин сьогоднішніх політиків перед майбутніми поколіннями. Бо ця чума, незалежно від кольору, в який її підфарбовують ті «кремлівські мудреці, не менш небезпечна, ніж коричнева — гітлерівського виготовлення. Подивіться, вона вже й зараз використовує гітлерівські методи аншлюсів з використанням — підсаджених нею ж росіян в Україні, як фюрер свого часу використав «п'яту колону» — судетських німців у Чехословаччині. Ви пам'ятаєте, що там було далі і чим це закінчилося? Що все це робиться лише «для захисту власного російськомовного населення», а все інше (в тому числі й оте захоплення маяків, маніпулювання газовим краном та підленька розбудова дамби до острівця Тузли) заради «братньої допомоги» — це така ж глупота (якщо це не відверта зрада!), як і глупота тих дурнів, що то, замість того, щоб згуртуватися, чубляться і вже разом «широко відчиняють ворота ворожим загарбникам» — навалі з отієї Оруелової конюшні. Ось чому їх усіх разом ще тоді Чорновіл мав би запитати не «Камо грядеш, Україно?» — бо ж Україна тут ні при чому, а «Камо грядеш, дурні?».