Обшук у правозахисника за звинуваченням у зберіганні порнографії... Арешт іншого правозахисника, звинуваченого у злісній непокорі міліції... Цензура у ЗМІ... Перший канал телебачення нестримно вихваляє владу та розповідає про «злочини українських буржуазних націоналістів»... Служба безпеки веде «профілактичні бесіди» з громадянами, які контактували з іноземним журналістом...

Урочисто відзначається ювілей стаханівського руху, а затим — «день партизанської слави»... Верховна Рада бере до розгляду законопроект, який виходить із того, що україно-російська двомовність є прогресивним історичним явищем і відкриває українцям вікно у світову культуру... Віце-прем'єр закликає трудящих іти у шахти та ставати до мартенів... Усе це могло бути (і було) в інформаційних повідомленнях 1970-80-х років. Але наразі йдеться не про ті часи. Йдеться про осінь 2010 року, про Україну незалежну й демократичну, як зафіксовано у ніким іще не скасованій її Конституції, про час «стабільності та реформ», як це проголошує влада, про державу, яка офіційно прагне спершу до асоціації, а потім до повного членства у Євросоюзі і вважає себе ледь не взірцем народовладдя для інших. Реально ж Україна по всіх лініях, включно з економікою, як бачимо, стрімко відкочується до минулого — і навіть не до часів «кучмізму» чи навіть до періоду пізньої перебудови, а до доби, яка увійшла до суспільної свідомості як «доба Володимира Щербицького», тільки у відчутно погіршеному, сказати б, хамсько-плебейському її варіанті. Бо ж сам Володимир Васильович, за всіх своїх політичних гріхів, в особистому житті був майже аскетом і справді намагався боротися з корупцією серед своїх підлеглих. Часи Щербицького вже повернулися У статті «В Україну повертаються часи Щербицького», опублікованій на початку жовтня, Віктор Каспрук загалом точно, як на мене, дав характеристику такого повернення. Але дійсність буквально щодня підкидає все нові й нові факти, що стосуються «щербицькизації незалежної України, тому об'єктивно виникає потреба продовжити і розвинути висунуті там положення, а де в чому й істотно їх доповнити чи скоригувати. Бо йдеться про цілком реальні тенденції трансформацій сучасного українського буття, і від того, чи вірно будуть оцінені параметри цих трансформацій, залежить надто багато. Якщо винести, як то кажуть, «за дужки» факти перерахованого на початку статті ряду (а їх значно більше, названі далеко не всі), то можна спробувати представити Україну демократичною державою. З певними недоліками, але хто ж без них? Вибори на багатопартійній основі проводяться? Проводяться. Ток-шоу на політичні теми у прямому ефірі різних телеканалів регулярно відбуваються? Регулярно. Відверто опозиційні часописи виходять друком? Виходять. У мітингах та демонстраціях можуть громадяни взяти участь? Можуть. То про що тоді мова? Недосконала, проте демократія, чи не так? Ні. Не так. Ба більше: зовсім не так. Бо ж маємо ситуацію, коли залишковий простір демократії постійно звужується, як сакраментальна шагренева шкіра, і це звуження крок за кроком повертає Україну до радянських часів. Адже, скажімо, новонабуті завдяки законодавчим «уточненням» конституційних норм повноваження Президента держави змістовно збігаються з колишніми повноваженнями першого секретаря ЦК КПУ — не нинішньої незначної партійки, а опасистої філії КПРС. При цьому Президентові лише номінально підпорядковані і підзвітні всі силові структури, а поінформовані джерела повідомляють, що і голова СБУ, і міністр оборони України — це кремлівські креатури, що вони призначені за наполяганням Москви. Так само, як і автономний у своїх діях від київської верхівки очільник ідеологічного фронту»: за часів Щербицького це був Маланчук, тепер це Табачник. Й економічний блок уряду України укомплектований так, щоб не заважати в Україні діловим інтересам і діяльності державно-олігархічних структур Російської Федерації, які колись звалися «всесоюзними відомствами»... У зазначеному контексті варто звернути увагу, скільки разів Янукович та Азаров із часу вступу на посади вже встигли з'їздити до Медведєва та Путіна. Керівникам незалежних держав немає потреби так часто-густо їхати туди, де у цей момент перебувають «тандемократи»: так їздили свого часу «на килим» до московських партійних бонз їхні намісники в Україні. Ну, а для нездогадливих, котрі ще не втямили, на які історичні глибини занурилася незалежна Україна, є сакраментальний указ президії Верховної Ради CРСР від 28 липня 1988 року, який регламентує проведення масових акцій, — заявка на них має бути подана за 10 днів до проведення самих акцій, а проведення дозволяється тільки у разі, коли на це дають згоду владні органи відповідного рівня. На цей указ посилаються не тільки місцеві органи самоврядування та державні адміністрації, скажімо, Запоріжжя чи Одеси, а й Львова і Києва. Іншими словами, маємо типове «розпорядження директивних органів» (колись це були структури ЦК компартії, тепер — адміністрації Президента; як тоді, так і зараз ідеться про позаконституційні, але реальні керівні органи), на яке має базуватися начебто самостійна «місцева ініціатива» щодо повернення до законодавства часів СРСР. Тобто до часів існування хай і відчутно прогнилої та ослабленої, але все одно питомо тоталітарної держави з кремлівським сатрапом Володимиром Щербицьким на чолі радянської України. І ще одна підказка для тих, хто воліє не бачити самоочевидного: порівняйте зміст періодичних видань Збройних сил України за часів Леоніда Кучми (не за «помаранчевих», ні, а за отого самого «кучмізму» з його утисками свободи слова!) та сьогоднішніх. Для прикладу пропоную колись одне із кращих таких видань — газету «Флот України». Сьогодні це видання є майже точною копією радянських флотських газет, хіба що мова частини статей українська. Отож цілком зрозуміло, в якому дусі виховують нині українських вояків і чи буде це військо захищати українські інтереси. «Майданчики», де відпрацьовується тоталітаризм Звичайно, «щербицькизація» станом на сьогодні ще не стала тотальною, а тоталітарна політична практика — всеохопною. Але, видається, організатори повернення України в історичне минуле поки що не ставлять такої мети. Вони, з одного боку, правдою і неправдою закріплюють здобуті позиції та ведуть активні дії на кількох стратегічних напрямах, з іншого боку — на кількох своєрідних «майданчиках» відпрацьовують політичні технології, які у разі їхнього успіху будуть використовуватися в масштабах усієї країни. До стратегічних напрямів належить ідеологічна робота, головним (але не єдиним) полігоном для напрацювання методів якої зроблена система освіти. Тут у порівнянні з минулими часами змінилася хіба що риторика: замість «пролетарських» — «загальнолюдські цінності, замість «комунізму» — «демократія», замість «руху до світлих висот» — «стабільність та реформи». Все інше залишилося на своїх місцях: колись ішлося про боротьбу з наслідками вельми непослідовних лібералізації Хрущова та українізації Шелеста, тепер — боротьба з усім справді українським в Україні (замість нього стверджується, як і колись, шароварна малоросійщина), а на додаток добір «класово близької молоді серед тієї, яка претендує на вищу освіту, шляхом істотного скорочення держзамовлення та надання де-факто значних переваг при вступі до вишів дітям новітньої номенклатури і «правильних» бізнесменів, перетворення державних та олігархічних ЗМІ на пропагандистів «хорошого», «свого» радянського тоталітаризму (з визнанням його окремих недоліків, які, мовляв, не змінюють загальної позитивної картини). Інший стратегічний напрям — переформатування економічної системи. Якщо взяти до уваги ідеологію нового, остаточно ще не ухваленого Податкового кодексу, то зміст цього переформатування стає наочним. Малий та середній бізнес, які роблять мільйони українців (і власників, і найманих працівників) економічно бодай відносно незалежними від сваволі олігархів, руйнуються і відсуваються у «тінь», де перетворюються на безправних пахолків системи, а великий бізнес одержує всі можливі переваги. Але ж і в УРСР усі можливі переваги надавалися великим господарчим одиницям (номінально державним, які реально перебували, втім, у корпоративній власності класу номенклатури). Відповідно недоформований середній клас знову розпорошується та частково нищиться, втрачається його і без того не надто значний після економічної кризи вплив на суспільні процеси. Великі ж власники, інтегровані у владну систему, стають фактично монопольними власниками робочої сили українських громадян (адже майже всі профспілки також під владним контролем): хочеш — працюй на наших умовах, не хочеш — жебракуй, їдь на заробітки до Росії або назавжди емігруй. Що ж стосується згаданих «майданчиків», то в Донецьку, скажімо, відпрацьовується модель виборів без вибору за умов наявності (як і колись) у дільничних виборчих комісіях представників тільки однієї партії; у Вінниці та Львові — приборкання правозахисників вочевидь неправовими методами; у Києві — підкуп знаних інтелектуалів престижними посадами тощо. Методи відпрацьовуються, і якщо суспільство мовчки «проковтне» їх, то, ясна річ, невдовзі стануть повсюдними. Крок за кроком, але невпинно. А над цим усім — «парасолька» спецслужб, які нині знову звуться «чекістами», котрі вийшли, за словами їхнього нинішнього щедро набріоліненого шефа, зі «школи КГБ». Чи потрібно щось іще до цього додавати?