Ви маєте платити комунальні тарифи. Але ніколи не дізнаєтесь, на що йдуть ваші виплати. Ваша пенсія може бути за межею реальності. Але законом вам заборонено знати, скільки отримує міністр. В кінці кожного року ви повинні здавати декларацію про доходи. Але ви не можете знати, акціями якої компанії володіє ваш Президент. Ваша дитина в школі може перестати отримувати уроки англійської, бо нічим платити заробітну плату вчителям. Але ви не зможете дізнатися, скільки обраний вами політик заплатив за послуги американського технолога. Ви завжди повинні. І вам завжди заборонено знати.

І незалежно від того, чи ви — журналіст, юрист, вихователь, шахтар, кожні чотири-п'ять років вас регулярно ведуть до виборчих дільниць. І ваш вибір, як правило, буде сліпим. Однією з головних причин циклічності політичного життя України полягає в тому, що в країні повністю зміщені акценти відповідальності. Впродовж усіх виборчих кампаній — чи то президентських, чи то парламентських або місцевих — політики йдуть на посади, роздаючи обіцянки своїм виборцям. Утім, одразу після обрання полюси зміщуються. Замість того, аби й далі говорити з громадськістю та виборцем, влада — будь-яка влада — вважає своєю головною метою боротьбу з опозицією. І зважаючи на те, що впродовж навіть однієї каденції парламенту влада та опозиція можуть неодноразово мінятися місцями, виборець на цій арені залишається глядачем. Ще більш спотворена модель підпорядкованості української бюрократичної машини. Будь-який чиновник скаже вам, що в кінцевому рахунку він підпорядковується все тому ж політику, який обіймає виборну посаду. А далі — знову замкнене коло боротьби опозиції і влади. І це питання неможливо вирішити ані майданами, ані підйомом економіки, ані запрошеннями до України всесвітньо відомих аудиторів чи експертів. Єдиний шлях — це бюрократична революція на законодавчому рівні. І одним з найважливіших стовпів цієї революції є питання прозорості діяльності органів влади. Примусової прозорості. Та щирого надання громадянам права доступу до публічної інформації. Ця революція дійсно потребує дещо більшого, ніж збирання натовпів та розгортання наметових містечок. Щоб відмовитись від бажання керувати країною в сутінках, потрібна політична воля і сміливість. І перший крок — це голосування за закон про доступ до публічної інформації. Нинішня влада пішла іншим шляхом. Замість того, аби подивитись в очі своїм же страхам, там звернулися за захистом до юристів. На цьому тижні вже остаточно стало відомо, що ані Банкова, ані Кабінет Міністрів, ані коаліція на чолі з Партією регіонів не збираються відмовлятися від бажання вирішувати питання влади під ковдрою. У розпорядження «Української правди» потрапили докладні Адміністрації Президента з аналізом законопроекту «Про доступ до публічної інформації, на підставі яких коаліція відмовилась підтримати документ у Верховній Раді. Документ аналізувався провладними юристами двічі. Перший висновок відноситься до періоду третьої декади жовтня цього року. Як відомо, 21 жовтня законопроект мав розглядатися Верховною Радою. Але з невідомих причин під час засідання коаліція відклала розгляд документа на 2 листопада. За інформацією редакції, це рішення було схвалено напередодні ввечері під час засідання ради фракції Партії регіонів. Обгрунтуванням такого рішення слугував один аркуш А4 з п'ятьма пунктами. Другий висновок з'явився вже напередодні повторного другого читання законопроекту. Перший був виконаний як твір на вільну тему. В другом варіанті з'явились юридичні обгрунтування тез першого аркуша. СТРАХИ КОМАНДИ ВІКТОРА ЯНУКОВИЧА Треба зазначити, що невідомі автори висновків проти законопроекту «Про доступ до публічної інформації викладали свої аргументи досить щиро і відверто, не ховаючи свого ставлення до ідеї прозорості влади. Але що цікаво, жодна з тез цих документів публічно озвучена так і не була. Більше того, жоден з представників фракції Партії регіонів, жоден член Кабінету Міністрів і жоден співробітник Адміністрації Президента публічно взагалі не висловили своїх зауважень стосовно законопроекту. Складається враження, що в глибині душі кожен, хто бачив цей аналіз, розумів усю слабкість викладених у ньому аргументів. Натомість у багатьох країнах світу ця вимога є базовим принципом прозорості влади взагалі. Цей принцип полягає в тому, що рішення всіх колегіальних органів влади повинні прийматися прозоро і публічно. Виключенням є лише засідання органів секретних служб та особливі випадки, коли такий орган розглядає питання національної безпеки. Логіка полягає в тому, що в колегіальних органах влади не існує персональної відповідальності її членів. Саме тому, аби запобігти колективній змови під час ухвалення рішень такими відомствами, засідання мають проходити публічно. Наприклад, у Сполучених Штатах є ціла низка законодавчих актів, які умовно об'єднуються під назвою Sunshine law. Згідно з цими нормами, будь-який захід за участі двох або більше представників владних повноважень, результатом яких може бути ухвалення рішення, що має суспільне значення, повинен проходити за участю громадськості. З країн колишнього соцтабору подібне законодавство майже в повній мірі застосовується в Румунії. АРГУМЕНТ 1. Страх перед свідками Партію регіонів лякає навіть потенційна можливість представників суспільства бути присутніми на засіданнях органів влади. І що цікаво, автори аргументів як приклад насамперед наводять не засідання місцевих органів влади або наглядової ради НБУ, а збори політичних фракцій. Хоча сама по собі фракція політичної партії не є суб'єктом владних повноважень. АРГУМЕНТ 2. Страх перед звітами Це найбільш дивний аргумент влади. Він полягає в тому, що чиновники в принципі не повинні відволікатися від своєї роботи, аби обслуговувати запити на інформацію від громадян. Автори документа дивуються: «Тобто посадові та службові особи зобов'язані будуть обслуговувати запити на інформацію, а не виконувати свої посадові обов'язки чи доручення керівництва». Це, за думкою провладних юристів, інструмент паралізації діяльності будь-якого органу влади». По-перше, це невірна інтерпретація запропонованого законопроекту, оскільки в п. 3 статті 13 документа чітко зазначається, що на посадових та службових осіб вимоги закону поширюються «лише в частині оприлюднення та надання відповідної інформації за запитами, а також оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності до уповноваженого з прав людини та суду». По-друге, ніхто не вимагає від кожного чиновника особисто писати листи громадянам. Ці функції можуть покладатися або на окрему людину, або на керівника підрозділу. По-третє, чиновники і за чинним законодавством мають відповідати на запити та скарги громадян. По-четверте, чи означає цей аргумент, що жоден чиновник взагалі не повинен надавати інформацію про свою діяльність, з огляду на те, що це відволікає його від тієї самої діяльності? АРГУМЕНТ 3. Страх перед витратами Це мабуть єдине істотне зауваження юристів. Він полягає в тому, що прозорість влади потребуватиме додаткових бюджетних витрат. Так. Це правда. Але проти цього аргументу влади можна навести тисячі прикладів роздування бюрократичної машини, збільшення витрат на утримання органів влади, невиправдане «технічне» оновлення автопарків міністерств та відомств, невпинне збільшення витрат на утримання державного апарату — незалежно від того, яка партія чи людина приходить до влади. Для прикладу, можна зменшити кількість оплачуваних помічників народних депутатів, міністрів. Можна зменшити витрати на гаражі чиновників тощо. Але річ не в цьому. Корінь цієї проблеми в тому, що українські політики вважають будь-які демократичні перетворення косметичним ремонтом. А будь-який закон, що їх впроваджує, — такою собі косметичною процедурою, аби навести красу. Глибоко в душі вони щиро вважають, що всі ці перетворення робляться на догоду якимось химерним наглядачам світового співтовариства. Втім, насправді ухвалення саме цього закону в перспективі має стати запорукою економії державних коштів. Річ у тому, що будь-яка бюрократична машина рано чи пізно втрачає можливість самоконтролю. Суто з людських факторів. Особливо, якщо це стосується місцевої влади. Внутрішня дисципліна у владних коридорах або перетвориться на каральну машину із сумнівними критеріями, або призведе до обслуговування конкретних чиновників. І в цьому випадку зовнішній інструмент тиску на чиновників є єдиною об'єктивною запорукою дотримання законів та стандартів. АРГУМЕНТ 4. Страх перед відповідальністю Ще одним зауваженням юристів стало те, що, мовляв п'яти днів для розгляду звернення за інформацією є недостатнім. При цьому автори додають, що даним приписом фактично нівелюються інститути депутатського запиту та звернення, а також інститут звернення громадян. Що стосується прав та повноважень народних депутатів, то є велике питання, чи не потрібно прирівняти право на інформацію народних депутатів та простих громадян. А щодо звернення громадян, то автори аргументів дещо переплутали. Наразі громадяни мають право звертатися до органів влади із скаргами, на які дійсно потрібні писати довгі та розлогі відповіді, на що за законом відводиться 15 та 30 днів. Що ж стосується права на доступ до інформації, то мається на увазі про доступ до готових документів. Щоб надати відповідь — треба взяти документ, зробити ксерокопію, вкласти у конверт та відправити поштою. Навіщо на це 30 днів? До того ж, якщо запит потребує довгих пошуків, закон передбачає можливість подовжити цей термін. АРГУМЕНТ 5. Страх перед судом Це найбільш дивовижний аргумент влади. Щоб зрозуміти єзуїтство цього аргументу, треба перечитати його разів п'ять. Якщо коротко, цей аргумент формулюється так: давайте не дамо громадянам зайвий раз звертатися до суду вразі порушення їх прав. Іншими словами, якщо зараз громадяни позбавлені права отримувати правдиву інформацію в зазначений строк про діяльність влади, то навіщо ускладнювати собі життя і визнавати це право? І більше за все турбує провладних юристів те, що право на оцінку отриманої інформації — про її достовірність та повність — належить громадянам! «Оціночні норми, що застосовуються у проекті («на думку», «неповна») будуть слугувати дієвим інструментом впливу на органи державної влади та їх посадових осіб», — скаржиться юрист. У цих словах — уся квінтесенція ставлення влади до закону «Про доступ до публічної інформації. Не треба наводити прикладів, якими іноді абсурдними нормами регулюються правила звернення громадян до органів місцевої влади, до комунальних служб тощо для вирішення суто побутових проблем. Коли ж пропонується зробити ці вимоги двосторонніми, то армія юристів піднімає галас, що це стане інструментом впливу. Іронія лише в тому, що весь цей закон, вся його суть та філософія направлена саме на створення дієвого інструменту впливу громадян на державну машину.