Уже стало загальним твердження, що капіталізм в Україні мало подібний до зразків такого на Заході, а більше схожий на попередню соціально-економічну модель у колишньому СРСР. Себто це повновладдя бюрократії і олігархату, що в ідеологічному відношенні дотепер орієнтуються на власне радянське минуле, на диктатуру однієї партії й одного клану, на контроль за суспільством і ЗМІ, але без радянських мінімальних соціальних гарантій, без усякої соціальної відповідальності та з феноменальним безправ'ям трудящих в умовах надексплуатації.

Система, що нині панує в Україні, є дуже цікавим синтезом найгірших рис «реального соціалізму» і найгірших рис дикого, неконтрольованого суспільством капіталізму. Це, як сказав один дотепник, капіталізм із більшовицьким оскалом. Сутність цієї формації стала особливо вражаючою після приходу до майже абсолютної влади Партії регіонів. Генеалогія багатьох нинішніх владно-провідних верств, як і марксизм за відомою статтею Леніна, мав три джерела — три складові частини: капіталістичну, комуно-радянську і кримінальну. Через те олігархи України мають дуже мало спільного з тими великими бізнесменами Заходу, котрі нещодавно заявили про намір віддати щонайменше половину своїх багатомільярдних статків на громадські потреби. Бізнесюки в Україні більш нагадують описаних у вітчизняній класиці глитаїв, котрі прагнуть до найжорстокіших архаїчних форм експлуатації працівників, до нескінченного збагачення за рахунок поступового максимального зубожіння представників найманої праці. Сьогодні ці великі бізнесюки отримали найбільш адекватний їхній психології уряд, що збирається розв'язувати економічні проблеми країни не за рахунок обмеження надприбутків олігархів, не за рахунок боротьби проти корупції і стимулювання виведення економіки з тіні, а виключно шляхом тиску на працівників, на малий і середній бізнес. У цих зусиллях, спрямованих на забезпечення інтересів олігархату за будь-яку ціну, влада Партії регіонів не зупиняється навіть перед відверто антинародними кроками, що мають відновити норми, про які цивілізовані країни забули ще 70-80 років тому. Відомо, що ще в ХІХ столітті робітники Європи і Північної Америки боролися за 8-годинний робочий день і досягли успіху. Але в нинішній Україні це історичне завоювання трудящих мас може бути скасовано партією олігархів, що називає себе Партією регіонів. Ця політична партія настирливо пхає через Верховну Раду (і вже добилася підтримки в першому читанні) новий Трудовий кодекс, що передбачає трудовий тиждень не з 8-годинним робочим днем, а з таким, що змусить українців працювати по 9 годин 36 хвилин щодня, або мати тільки один вихідний на тиждень. Кодекс від Регіонів запроваджує 48-годинний робочий тиждень замість нинішнього 40-годинного. Незалежні профспілки, що на відміну від контрольованої Партією регіонів Федерації профспілок України на чолі з нардепом від цієї таки партії Василем Харою, б'ють на сполох, заявляють, що у випадку остаточного прийняття Трудового кодексу наймані працівники будуть позбавлені захисту від сваволі працедавців. А за словами Хари, новий Трудовий кодекс спрямований на розвиток бізнесу та забезпечення інтересів працедавця. Себто про увагу до інтересів працівника тут зовсім не йдеться. А на що, власне, розраховували працівники, голосуючи на виборах за лідера партії великого олігархічного капіталу? ПР працює на тих, ким і в інтересах кого її було створено. І це явно не особи найманої праці. Отже, тепер українцям доведеться набагато більше працювати за ті ж самі або навіть менші гроші. А якщо бажання не буде, то китайці, в'єтнамці та інші жителі Сходу, яких олігархи України можуть завезти на свої підприємства (недарма ж нещодавно Янукович відвідав Китай і встановлював там стратегічне партнерство), вже сьогодні в себе на батьківщині працюють по 16 годин на день за Є120 на місяць. Як стверджують деякі спостерігачі, от-от буде підписано Генеральну угоду між Кабміном, Конфедерацією роботодавців і Федерацією профспілок України на умовах уряду. Фактично інтереси трудящих буде проігноровано. І тут треба сказати, що високий рівень життя найманих працівників у країнах Західної Європи та Північної Америки був наслідком не якогось автоматичного (або, як кажуть філософи, іманентного) процесу поліпшення умов роботи і винагород за неї, а результатом тривалої активної боротьби лівих партій та потужного профспілкового руху. Постає запитання, а хто ж зможе захистити українського трудівника в умовах майже тотального панування хижої олігархічної буржуазії в нашій державі? Якщо на Заході без дозволу профспілок уряди мало що можуть собі дозволити в питаннях праці і прав трудящих, якщо там невдоволення профспілок може призвести до відставки уряду, то де профспілки України? Вважати профспілкою наступника Укррадпрофу Федерацію профспілок України (ФПУ) на чолі з представником Партії регіонів можна тільки через цілковитий брак почуття гумору. ФПУ отримала величезну фінансову і майнову спадщину Укррадпрофу і впоралась з нею швидко і не без приємності. А новопосталі незалежні профспілки не отримали геть нічого, хоча саме вони, на відміну від ФПУ, активно намагаються захищати трудящих від сваволі підприємців і держави — власника. Відсутність елементарних стартових фінансових можливостей, тиск із боку олігархів та бюрократії не дають незалежним профспілкам стати справді помітним чинником відносин між працею і капіталом в Україні. Де в Україні лівий рух, де нормальні соціал-демократичні партії європейського зразка? Невже КПУ, СПУ, не кажучи вже про ПСПУ Наталії Вітренко, будуть системно, послідовно і розумно захищати права людей найманої праці? Протягом усіх років існування цих партій вони не були помічені в такій діяльності. Нескінченні заяви, заклики, розмови і нічого більше. На першому плані у цих структур: відновлення СРСР, захист «світлої пам'яті товариша Сталіна, боротьба за російську мову, ідеологічна війна проти українського націоналізму, захист «канонічного православ'я», палка дружба з братнім російським народом, гострі протести проти НАТО і таке інше. А захист прав людини праці є десь на передостанньому місці, якщо про це взагалі згадують. Сьогодні в Україні «лівий» — це синонім поняття «антиукраїнський». Ці «ліві справді поводяться не як органічна українська політична сила, а як іноземна структура на теренах України, що покликана захищати в будь-яких спірних ситуаціях аж ніяк не українські інтереси. З огляду на європейські соціально-політичні стандарти, ми змушені визнати, що в нашому суспільстві справді лівих вітчизняних партій немає. Отже, профспілок де-факто немає, лівих де-факто немає. Це означає, що українці є беззахисними перед загрозою найбільш архаїчних форм надексплуатації, що повертають нас у часи, описані у відомій праці Енгельса «Становище робітничого класу в Англії. А це означає, що найближчим часом на нас чекає наступ дикого, нецивілізованого капіталізму, що неминуче стає таким, якщо немає соціально-правових противаг і обмежень. Але відновлення архаїчних форм експлуатації потягне за собою відродження архаїчних жорстоких форм боротьби проти сваволі капіталу і проти влади, що дбає лише про інтереси капіталу, а не цілої нації. Судячи зі всього, олігархи України, незважаючи на ностальгійну пристрасть до власної комсомольської (якщо не кримінальної) юності, на радянську ментальність, що досі зберігається, на сентименти до комуністичних свят та історичних міфів, висновків із подій 1917 року так і не зробили. Але чим більше буде в українському суспільстві безправ'я і відчаю, тим більше зростатиме жага порахуватися з тими, кого маси вважатимуть причиною всіх своїх бід. Михайло Ходорковський, найпотужніший в минулому російський олігарх, відсидівши багато років за гратами, зрозумів, що в сучасному світі хижацький капіталізм є надзвичайно небезпечним для всіх, у тому числі для самих капіталістів. Саме тому він виступив із тюремних нар з ідеєю «лівого повороту», себто своєрідної модифікації народного капіталізму як альтернативи олігархічному безкраю та державно-поліцейській сваволі, що об'єднуються поняттям «путінізм». Як відомо, нинішня влада в Україні дивиться на «путінізм» як на приклад для наслідування і поки що повторює майже всі кроки старших олігархічно-поліцейських «братів». Цьому могли б стати на заваді українські ліві партії та потужні профспілки. Але їх немає. Навіть на обрії...