Я, мабуть, найбільше ненавиджу Україну мізерності. Мізерності мрій, сподівань, вчинків. Мізерності мислення. Олег Вітович

Сучасна Україна перспектив не має. Вона не має майбутнього.

Зрозуміти це дуже просто. Погляньте у вікно, відчуйте контраст між побаченим і тим, що ми увійшли в третє тисячоліття.

У світ, який швидко змінюється, де технологічний розвиток випереджає мрії про нього, де наближається зміна геополітичних лідерів, запаси корисних копалин вичерпуються, а населення планети невпинно зростає.

Боротьба за виживання народів лише загострюватиметься, міграційний, фінансовий та економічний тиск сильних гравців лише зростатиме.

У цьому світі, в самісінькому центрі Європи, на найбагатших грунтах існує держава з катастрофічно низьким рівнем ефективності — вона навіть неспроможна забезпечити прожитковий рівень своєму вимираючому населенню. Роками вона не може визначитися, яка конституція, яка мова, яка геополітична орієнтація їй необхідна.

Якщо майбутнє є лінійним продовженням сучасності, то Україна й надалі приречена на мізерність — бути окраїною, об'єктом, ресурсом, розмінною монетою. Чим завгодно, лише не Країною.

Сучасні українські політики безсилі щось змінити. Вони створили мізерне сьогодення і цим довели свою неспроможність створити величне майбутнє. Однак не лише вони винні. Українці, всі ми заслужили ту владу і країну, яку маємо. Тому що народ без мрії, наче птаха безкрила: здатна тільки гидити, а не літати.

Що стримує наш політ?

Ще не пізно все змінити. Мрія про майбутнє змінює його. Мрія — це найпотужніша сила, яка долає будь-яку владу, змінює людство і перед якою скоряється простір і час.

Для цього лишень необхідно знайти перешкоди, які стоять на шляху до світлого майбутнього, до Омріяної України. Вони не на поверхні — не в комунізмі, лібералізмі, голодоморі, зовнішніх чинниках чи у відсутності демократії. Зовсім ні.

Причини розрухи залягли значно глибше — на рівні національного характеру українців, менталітету, колективних переконань. Відтак, змінити майбутнє можна, лише змінивши національну колективну свідомість українців.

Які колективні переконання позбавляють Україну перспективи, роблять Мрію неможливою?

На наш погляд, їх чотири.

Безперспективність буття

Українці живуть одним днем. Вони не планують і не творять свою перспективу.

Ще за часів Київської Русі українці відмовились від планування і конструювання майбутнього. З того моменту київська держава припинила зовнішню експансію і розбудову, натомість почалася внутрішня міжусобиця, яка все знищила.

За що боролися князі? За власну стратегію для всієї Русі та сусідніх народів? Ні, вони билися за мізерні миттєві цілі — за максимізацію власного впливу.

Подібна ситуація багаторазово повторювалася в історії України. Українці розігрували тактику, не маючи довгострокової стратегії.

Не мав стратегії Богдан Хмельницький у 1648 році, коли зупинив свій переможний марш на Варшаву і повернувся у Київ. У 1917 році Центральна Рада теж не знала, чого прагнула у майбутньому — автономії чи незалежності.

На жаль, у 1991 році батьки державної незалежності України теж не мали цілісного бачення майбутнього. Тому Україна досі не може визначитися ані з виборчою системою, ані з реформами, ані з державною мовою.

В умовах відсутності стратегії, соціальному організму лишається лише реагувати на мінливі миттєві подразники, обставини та чинники. Тому сьогоднішні реформи можуть скасовувати результати вчорашніх, щоб післязавтра бути знову скасованими за нових мінливих обставин.

Система позбавлена цілі. Зусилля на досягнення чогось в такій системі — безглузді, даремні. Вони лише марнують соціальну енергію. Єдина виправдана соціальна програма за цих умов — «нацарювати сто рублів і втекти».

Українці, які не творять своє майбутнє, приречені бути об'єктом історії.

Щоб стати суб'єктом, українцям потрібна національна Мрія, амбітна стратегія. На шляху до Мрії кожен крок набуває сенсу.

Комплекс жертви

Історичний образ українського народу — це образ жертви.

Споконвіку ми — жертви татарів, ляхів, москалів, жидів, більшовиків, зрадників, підступних ворогів, обставин, змов і, зрештою, важкої долі безталанної...

Цими ідеями просякнута практично вся творчість народу, який живе на найбагатшій землі в Європі.

Національне страждання стало культом, самоціллю. Українцям не потрібні успіх і перемога, адже що з ними далі робити? Значно легше програти, а потім жалітися.

Саме комплексом жертви обумовлена дивовижна терплячість українського народу. Терплячість — це повільне принесення себе в жертву.

Несвідомо постає запитання: скільки людей полягло б у кривавій боротьбі, якби українське селянство підняло повстання проти голодомору та більшовицької влади? Невже так само багато, як і від самого голодомору?

Комплекс жертви тісно пов'язаний з безперспективністю. Жертва ніколи не живе майбутнім, бо вона його не прагне. Жертва живе сьогоденням, стражданням теперішнього або минулого, безкінечно переживаючи свій біль.

Жертва перебуває в полоні суєти, буденності. Про це свідчить хоча б те, що суспільний резонанс від будь-якої інформації про нікчемну політичну сварку перевершує ефект від програмних стратегічних публікацій.

Сьогодні Україна вже потребує світового визнання своєї страждальницької місії. Це дозволяє споживати більше міжнародної уваги, підтримки, допомоги. Роль жертви — це вишукана форма споживання.

Саме тому міжнародний імідж України розбудовується на голодоморі, Чорнобилі, важкій радянській спадщині, а також на ідеологемах молодої державності, недосвідченої демократичності тощо.

Це змушує то ЄС, то США, то МВФ постійно виділяти Україні гроші, які осідають в розкішних маєтках київського передмістя. Ми вже майже звикли до думки, що весь світ нам винен.

Україна-жертва нікому в світі не потрібна.

Але психологи довели, що роль жертви є результатом добровільного вибору. Сила духу дозволяє обрати іншу роль — господаря долі, творця, відчути себе сильнішими за всі історичні обставини. Енергію для цього вибору дає Мрія.

Чим сильніша Мрія, тим більша воля для її досягнення, тим сильніша енергія національного духу.

Комплекс меншовартості

Ще одна фундаментальна вада українства — це низька самооцінка, комплекс меншовартості. Правда, його століттями камуфлювали в образ скромності.

Однак, попри всі достоїнства українців, саме комплекс меншовартості не дозволяв нам відчути самодостатність, визріти для реалізації своєї стратегії.

Цей комплекс не дозволяє відчути себе номером один і ми продовжуємо грати під другим номером. Тому завжди українці шукали старшого партнера та помічників в особі литовців, поляків, росіян, кримських татарів, шведів чи то німців.

У якийсь момент наш комплекс меншовартості посилився, коли у нашого народу відібрали право найменуватися Руссю, натомість повісили ярлик Малоросії та окраїни. Хоча ще за гетьмана Виговського в середині XVII століття ми себе ідентифікували з «Великим князівством Руським».

Але й тепер, здобувши незалежність, Україна так і не відчула себе спроможною вести самостійну політику, а весь час намагається прихилитися до ЄС, НАТО, США, МВФ або Росії.

Звільнення від комплексу меншовартості потребує зміни національної свідомості. Настає час ідентифікувати себе не з минулим, а з величним майбутнім, до якого нас веде Мрія.

Матриця ненависті

Проблемою українців є те, що вони навчилися добре ненавидіти — політиків, чиновників, хабарників, податківців, ворогів України...

Але, насправді, ми ненавидимо самих себе. За свої комплекси, слабкість, долю, історію та країну, зрештою, — за мізерність своїх устремлінь.

І лише потім ця ненависть поширюється на всіх та на все довкола нас. Вона знаходить свої численні проекції в соціальній розпорошеності, взаємній підозрілості, жлобстві, хамстві, егоїзмі, відсутності довіри, поваги та взаємодопомоги, а також у безлічі інших негативних явищ.

Першооснова всіх цих явищ — ненависть, або просто відсутність любові.

Очевидно, цю статтю читають чимало світлих, порядних і люблячих людей. Тим не менше, всі ми — в матриці ненависті. З нею кожен зустрічається щодня.

Вас облаяли у метро? ДАІшник вимагає хабара? Вам забудували дитячий майданчик у дворі? Ваші податки з бюджету розікрали? Чи просто ви простояли дві години в автомобільній пробці, бо пропускали кортеж президента?

Нас не люблять. До нас ставляться як до бидла, ресурсу, електорату, споживача, плебса.

Нам не зрадіють у магазині, нас не вшанують у кабінеті чиновника. Кожні вибори в органи влади побудовані на ненависті, а деякі експерти вже навіть починають говорити про «менеджмент ненависті як новий напрям політтехнології.

Ненависть можна навіть відчути на шкірі, коли приїздиш з привітних і чистих європейських містечок в Україну.

Ненависть — це корінь більшості українських проблем. Вона деструктивна, на ній неможливо збудувати щастя, досягти прекрасного майбутнього.

Суспільство ненависті не може виховати політиків, які люблять народ. Будь-яке зерно прогресивної ідеї не прийметься на такому соціальному ґрунті.

На шляху до Мрії доведеться вийти з матриці ненависті.

Навіщо все це?

На тлі загальної сумної картини чимало українців усе частіше запитують себе — за що ця кара? Навіщо нам розчарування, біль, страждання, бідність, нестерпні умови життя?

Насправді, важкий шлях українців, шлях випробувань — це унікальний досвід, який дозволяє народу прозріти, зрозуміти чимало важливих речей. Він дає мудрість, загартовує і відкриває двері майбутньому.

Є добра новина. Реалізація Української Мрії вже близько, адже шлях випробувань українського народу наближається до кінця.