...Сяють на старому полотні незбляклі візерунки, стелиться оксамитовим килимом різнобарв'я казкових квітів і трав, усміхаються нам вигадливі півні та жар-птиці — запрошують вибрати вільну годину та й узятися за голку, щоб оживити ще монотонну, невиразну площінь тканини чітким графічним узором, грайливим і урочистим водночас, а зрештою, ще й у такий спосіб утамувати спрагу прекрасного, яка живе в душі кожної людини...

Народна художня творчість у безлічі її проявів завжди була і є ґрунтом для спілкування поколінь, тим невичерпним джерелом пізнання історії, звідки йдуть витоки професіонального мистецтва. Пісня і танок, малюнок і розпис, різьблення і плетіння, ткацтво і карбування, кераміка і килимарство, гаптування і вишивка з незапам'ятних часів органічно ввійшли в життя народу, втілюючи в собі його найвищі естетичні принципи, ідеали краси та добра, прагнення до прекрасного, витонченого, довершеного.

Не кожному, звичайно, дано опанувати таємниці пластики чи живопису, але є такий вид художньої творчості, який доступний усім і кожному: старому і малому, вправному і невмілому. Це — вишивання.

Вишивання сьогодні, можна сказати, переживає своє друге народження. Обговорення схем, особливостей орнаментів, кольорів об'єднує людей різних вікових груп з різними поглядами, надбаннями, інтересами. Про вишивальні хитрощі можна дізнатися через Інтернет, електронне спілкування. І тоді справжні художні витвори, невимушені, жваві, витончені, створюють свято для ока, атмосферу благополуччя і тепла.

Майстринями голки та нитки може похвалитися кожне місто нашої України, і село Кобзарці Снігурівського району не є винятком. Чудові роботи, створені власними руками, можна побачити в хатах Любові Йосипівни Гамери, Марії Ничипорівни Козловець, Ганни Миколаївни Сколебюк, Наталії Миколаївни Захарової.

Різнобарв'ям кольорів зустрічають вишивки і в хаті Алли Миколаївни Хоменко. Здається, що в кожній роботі відображена часточка її життя.

Алла Миколаївна, вродлива, струнка не по літам жінка, не знаючи куди подіти свої руки, розгублено перепитала: «Моє життя? А що ж моє життя? Працювала я все своє життя, з чоловіком виховали та одружили двох дітей, дочекалися внуків, а потім поховала Петра Івановича, догледіла свою стареньку матір. І тепер моє життя, як у кожної жінки-пенсіонерки, сповнене повсякденних турбот та маленьких радостей».

Та поруч із буденним і святковим, радісним і сумним у Алли Миколаївни незмінним залишається бажання вишивати.

Кожна вишита робота розкриває риси самої господині: привітність, гостинність, доброзичливість, стурбованість. Дивлячись на них, Алла Миколаївна сором'язливо посміхається і тихо розповідає: «Наша сім'я була багатодітною. Пора для занять рукоділлям завжди приходила пізньої осені, взимку. Тоді в хаті ставало тепло і затишно, люба непогода не псувала настрою. Всі збиралися в хаті, велись розмови, співали пісні. Тато мудрував над своїми знаряддями праці, а я не відходила від мами. Дуже вже гарно вона вишивала, дарма, що при свічці. Мамині вишиванки оживали від її впевнених, умілих рухів голкою. Мені завжди здавалося, що ввечері вишивка мала один вид, а вдень була зовсім іншою. Ніби за ніч з нею відбувалися якісь перетворення. Мої ж «вишиванки» вдень також мали інший вид: були у вузликах, від затягнутих ниток тканина аж «зморщувалася».

У дванадцять років Алла вже самостійно вишивала квіти. Ниток тоді їй не було де дістати, вишивала в основному чорними, червоними, зеленими і білими нитками. А коли попадав у руки білий шнурок, то щастю не було меж. Пофарбує, розторочить його і ту ниточку в голку. Їй дуже хотілося, щоб її роботи були живими: ластівки — літали, птиці — співали, а квіти — квітли.

«Свою першу, досконало вишиту роботу, — згадує майстриня, — я пам'ятаю і досі. Це був рушник з традиційним українським орнаментом. Над ним я трудилася і днями і ночами, скоріше хотілося завершити та подивитися, що ж з цього вийде. І знаєте, вийшло ще й нічого собі! Мама тоді мені сказала: «Це, доню, тільки початок». Контури малюнка були гарні, не спотворені короткими чи довгими стібками. Я так раділа своїй роботі і, можливо, саме вона започаткувала в мені оцю тягу до вишивання. Берегла я цього рушника багато десятиріч, а декілька років тому подарувала його в історико-краєзнавчий музей нашої сільської школи в день відкриття.

Коли була молодою, то вишивала і гладдю, і хрестиком, в'язала і спицями, і гачком. Вишитий рушник обов'язково треба було прикрасити ще й зв'язаним мереживом. Це сьогодні можна кожну вишиту роботу як картину оформити. Та хіба тільки вишиту? Які гарні роботи зі стрічок, а з бісеру які роботи, що очей не відвести!»

У кожній роботі Алли Миколаївни не має жодної зайвої лінії, кожна нитка, її відтінок мають своє повне значення. Кожна вишивка призначена не лише для очей, а й для розуму, для почуттів. Стриманість кольорів говорить і про її настрої — від радості до тихого смутку, від збентеженості до спокою, від серйозного до жартівливого.

Милують око на вишиванці яскраві польові квіти. І звучить лагідно голос: «Я так люблю наше село, люблю, коли в полі маки червоніють, ромашки біліють, а ще як жайворонок випурхне, то аж сміятися хочеться! Ця вишивка дуже подобається і моєму внуку Андрюші, який виріс у місті.

Останнім часом майстриня вишиває чимало ікон і, вишиваючи їх, читає молитву. Вишила «Діву Марію», «Терновий вінець», «Спаситель» та інші. Ось закінчила вишивати ікону Святої Богородиці.

«Для мене вишивання — це велика радість. Кожна вишита робота, знаєте, це — як маленьке дитятко, яке потребує уваги та любові. Мої вишиванки — це мої діти!» — з іскоркою в очах говорить Алла Миколаївна і поглядає на стіл, на якому лежить уже початий рушник. А потім додає: «Сьогодні багато говорять про домашні обереги, про їх магічну силу. Якщо мої вишивки можна назвати оберегами, то нехай у них буде тільки мир, щастя і радість».